Василь Биков - Мертвим не болить

— Ну, а як же воно в колгоспі? Чи хоч у достатку?

Старий відразу сердито блимнув на Федора і перекривив:

— Достаток! З великодня до Іллі травичкою харчувалися. З Іллі почали потроху картопельку копати. Але ж — на Іллю, яка ж вона та картопелька! Горіхи...

— Он як?

— Ну. А хіба ти не знаєш? Чи у вас там голоду не було? — старий уперся в нього докірливим поглядом.

— Та як вам сказати? Було...

— Ну. Тільки й порятунку, що корівка. Молочко! Та й те треба здавати. Двісті літрів. І м'ясо, і яєчка. І вовну. Узимку обсмалили кабанчика, так штрафу дали п'ятдесят карбованців.

— За кабанчика?

— Еге ж. За шкіру. Шкіру ж треба здавати. А хіба у вас не такі порядки?

— У нас? Та як вам сказати? — трохи замислився Федір. Він не знав, що відповісти старому, чи скрізь було так, як тут, чи, може, в інших місцях було трохи по-іншому. Проте старий зрозумів його мовчанку по-своєму.

— Я й казав: ніде немає такого, як у нашому районі. І люди погані, і начальство лихе. Чи ж так можна, щоб за малу недоїмку — і останню корову. А малі? Як їм без молока? Повмирають. Чимало їх померло влітку. І малих, і старих. Ось вештаюся по лісах з цією, — він смикнув мотузку. — Ховаюся, щоб не відібрали. Бо сплачувати податок нічим

— Біда, біда, — поспівчував старому збентежений Федір, якому ще ні з ким не доводилося говорити про місцеві порядки, дізнаватися, як жили тут без нього його земляки. Старий був першим, і Федорові дуже хотілося розпитати в нього якомога більше, хоч і було дуже лячно, боявся викликати підозру до себе.

— Біда, авжеж.

— Може, треба було поскаржитися? Написати кудись? — обережно порадив Федір.

Вимушена сердита усмішка скривила защетинене обличчя старого.

— Кому скаргу? Начальству? Так вони ж самі в нас як звірі. Приїде якийсь із них.. Ось хоч би Ровба: все матюки та лайка. А ще погрози, Сибіром лякає..

Федір відчув, як зненацька заколивалася в нього під ногами земля і навскіс попливло поле.

— Ровба?

— Ага, Ровба. Тепер він партійний секретар. Молодий, а наче тіун, як якийсь наглядач за кріпацтва. І від батька відмовився. Батько в нього ж розкуркулений, з Недолища, так відцурався. Казали, і прізвище міняти збирався, щоб і прозвання не було...

Федір, здається, в'їжджав, уростав у землю, що немилосердно гойдалася. Він уже погано сприймав те, що розказував дідок далі, не слухав про порядки в районі. Його так уразили слова про сина, таким страшним болем озвалася в ньому та новина, що він онімів на хвилину. Більше він не міг ні про що питатися, лише глянув спустошено на врунисте поле, за яким на пагорбку виднілися стріхи недалекого сільця, і мовчки пішов геть від старого. Про хліб він так і не спитав у діда, подався навмання, як побитий собака. Ішов і думав, навіщо він зачепив старого. Краще б він не знав нічого ні про тутешнє життя, ні про сина. Жив би, як і раніше, одними своїми бідами, що роками носив у собі. Навіщо до них додалися ще й ці? Як жити з ними, як умістити у своїй знесиленій, спорохнявілій душі?

Хоча яке вже там життя...

Неуважний, байдужий до всього, що його оточувало, він відійшов далеко від діда з коровою, ні разу не оглянувшись назад, потім зайшов глибше в листяний ліс і опустився на високу папороть. Те, що Федір довідався про сина Миколку, спочатку опекло подивом, і віри він не йняв дідовим словам. Ну, хай відмовився від розкуркуленого батька, але ж навіщо так до людей? Та ще й прізвище міняти? Що ж тоді залишиться від минулого? Як тоді житиме в майбутньому? Що скаже дітям своїм? Дуже нелегко було йому зрозуміти сина, якого він не бачив сім років, і те, що почув Федір, гнітило, бентежило, обурювало.

Малим Миколка був жалісний, якось усю зиму тримав під ліжком бідолаху курочку, що зламала ногу. Дуже шкодував матір, коли вона хворіла на бешиху. А коли виріс, то так само віддано, як і своїх рідних у дитинстві, полюбив комсомол. Може, не самий комсомол, скільки оту горласту метушню, якою захоплювалися молоді, — через сум, самоту-нудоту, що огортала їх у темних, завіяних снігом селах. Усе щось вигадували, виконували, засідали, обмірковували, приймали резолюції. З усього їхнього осередку особливо активними були Миколка та його одноліток Шурка, єдиний синок бідної вдовиці Михалини. Одного разу вони прийняли резолюцію, щоб зняти образи. Звичайно, домогтися того по всьому селу у хлопців не стало сили, тоді вони постановили зняти хоча б у своїх батьків. Це було значно простіше, але і не так щоб дуже. Батьки мало їх слухалися. Федір поставився до хлоп'ячої вигадки досить помірковано — що з тих образів! Правда, висять собі в кутку, нікому не заважають, але ж і користі від них ніякої. А Ганночка завпиралася, не хотіла знімати нізащо, і Миколка вмовляв її від різдва до самого великого посту. Усе ж домігся свого, познімав ікони, ще й рушники разом із ними. Натомість почепив великий портрет Карла Маркса, правда, вже без рушників. З того часу висів у кутку бородатий чоловік, також ні користі від нього, ні шкоди, Миколка був задоволений, ну, то й добре.