Василь Биков - Мертвим не болить

А в Недолищі заварилися сумні і незбагненні події: потрапив Федір у халепу. Знайшлися заздрі, як той Зиркач, що доніс на нього за молотарку аж у Полоцьк: обдурює селян. Але хіба він хоч когось обібрав? А коли почали розподіляти твердий податок, відразу пригадали йому ту молотарку, і Сокур сказав, що так буде справедливо, адже на молотарці Федір щось-таки заробив. Федір не знав, що відповісти: коротко пояснити чи розтлумачити не вмів, а довго говорити не було як. І вийшло, ніби голова мав рацію: заробив Федір чи не заробив, але ж на селі іншої молотарки не було, і твердий податок навісили на нього законно.

Тепер, зваживши все, роздумавшись як слід, бачив — на дідька здалася тоді йому молотарка?! Молотили б ціпами, як діди і прадіди, мали б хоч який, але свій хліб і житло своє. І не було б тих нещасть, що потім посипалися на його сімейку.

Та, мабуть, тоді вже нічого не врятувало б його, молотарка була лише зачіпкою. Це як той добре навантажений віз, що, коли нахилиться на вибоїні, то як не хапайся руками, перевернеться, один бік переважить другий. Молотарка і стала тією останньою доважкою, що безповоротно порушила рівновагу його життєвого воза, що уже і без того був перекосився. Бо його вже позначили, як позначають капосну, шкідливу худобу в стаді, помітка про якусь винятковість з'явилася біля його прізвища у сільраді чи, може, в районі. Той твердий податок на сімдесят пудів зерна йому якось вдалося сплатити, вигріб із засіків у коморі геть-чисто все — і вивіз до першого квітня, як було йому наказано. Біднувато стало в них на столі, не знали й чим засівати весною: залишилося зо два пуди ячменю та трохи вівса. І він не знав, чи позичати в когось, чи прикупляти. Не встиг Федір ще роздуматися, як йому бути з яриною, коли приносять новий, ще твердіший податок: цього разу на вісімдесят пудів зерна ще й сто карбованців грошима. Він сказав собі: із глузду вони там посходили, чи що, де ж йому стільки взяти? Бігав до сільради, їздив у район до знайомого секретаря Теребильникова, який з його Миколкою колись разом працював у комсомолі, — скаржився, пояснював, просив. Ні, нічого не допомогло, сказали: не сплатиш вчасно, опишемо всю господарку, «в тому числі будинки й худобу». Бідкався він із тиждень, журився-горював, а потім подався до рідні, своєї та жінчиної, до хоч трошечки заможних селян по селах. Та всі ніби скам'яніли, оглухли до чужої біди, ніхто нічого не дав. Мабуть, кожний думав, як самому врятуватися, бо Ровбу вже не першого обклали твердим податком, чув, такий самий податок призначено й на інші села. Кинувся він тоді продавати молотарку, та де ж ти її продаси, ніхто не купляв, не цікавився навіть. Мусив збувати худобу: обох корів, усіх овець, двох свиней. Дурний був, якби ж знаття, що дарма то все, що не врятує і квитанція про повний розрахунок... Нічого, видно, вже не могло його врятувати, бо хтось наділив його поганим і страшним словом куркуль.

Якось тоді, бігаючи в пошуках грошей, зустрів він у містечку Ноєма, старого єврея, з яким колись мав справи, як купляв молотарку, та й раніше заходив до нього. Дружби поміж ними особливої не було, але Ноєм міг позичити грошей, а навіть і почекати, коли не випадало віддати в строк, чи навіть замість карбованців міг узяти яйця, масло або картоплю. Завжди діловий, рухливий, жвавий, цього разу Ноєм сунув по вулиці, нічого й нікого не помічаючи. Ровба все ж таки привітався, вони розговорилися трохи, і тоді Федір довідався, що в Ноєма також нелади із владою. Коли ж Федір відкрив йому свою біду, старий єврей узяв його за гудзика і міцно притягнув до себе: «Я тобі скажу: кидай усе, хапай дітей в оберемок і втікай. Куди? Нема різниці — куди очі дивляться. Потім пізно буде. Це тобі каже Ноєм! Я все покинув і ось із цією валізкою іду на станцію. Тут я більше не житиму! Я — біженець! Ти мене послухайся, Федоре!..»

Ні, Федір його не послухався: як же все залишити? І землю, і господарку? І куди подасися, коли тут твої корені, рідня, односельці — як же він може поїхати кудись у чужий, непривітний, незнаний світ?

Він прожив у Недолищі ще з десять місяців. Нерадісне було це життя, скорому вони вже не бачили, їли без хліба, поробилися пісниками. Федір ще якось тримався, а Ганночка часто плакала, особливо вранці біля печі, коли турбувалася їжею, треба було щось усипати в казанок, покласти на сковорідку. Для маленької донечки ходили по молоко на село до Лекси чи до Гречихи. Вони співчували йому, сприйняли його біду як свою, допомагали, чим могли. Тоді він, мабуть, сходив і до Ципрукового Змитра, який уже третій рік був йому винуватий тридцять карбованців. Борг цей тягнувся ще з колишньої молотьби, Федір ніяк не наважувався нагадати Змитрові — все було якось незручно, так, наче він хотів чогось незаконного. І даремно тоді не послухався Ганночки, вона, коли він увечері зібрався до Змитра, казала-просила: «Не йди! Хай вони згорять, ті тридцять карбованців, то ж такий лихий чоловік...» Мабуть, таки і лихий, і недобрий, але як же було не йти, коли потрапив у таку халепу, коли непереливки. Пішов і, звичайно, отримав дулю під ніс. Не було у Змитра грошей чи не схотів віддавати — біс його знає, тільки дуже недобре поговорили вони, і Федір, повернувшись додому, затято мовчав аж до ранку. Воно б, може, й нічого особливого, може б, якось і обійшлося. Але цей Змитро ходив в активістах комбідноти. І коли почалося найстрашніше — боротьба з куркулями, саме він і запропонував розкуркулити Федора Ровбу. Як позбавленця і твердоподатника. Його послухали — і вислали Федора. Провели класову боротьбу на селі, а та тридцятка так і залишилася за Змитром. Що ж, хай споживає, Федору не шкода грошей, тільки ще сумніше стало жити на цьому світі...