Василь Биков - Мертвим не болить

А вороння все надривалося-каркало. Нападали вони на когось чи просто завели сварки у своїй зграї? Мабуть, і в них якісь нелади, подумав Федір. Як і в людей. Але ж ні, так, як у людей, не буває ні в кого із живих істот. Корова реве, ведмідь реве, а хто кого дере — і чорт не розбере. Серед звірячого світу деруть когось, щоб з'їсти, а серед людей — хіба щоб помучити й кинути. І взятися за наступного. Усе-таки жорстоке створіння — людина!

Може, так і сидів би він у тому ялиннику, де було хоч і не дуже затишно, але принаймні тихо, спокійно, сидів би, якби не голод. Від голоду так смоктало в нього в животі, що аж боліло під грудьми. Федір думав-гадав, ну що б його такого знайти з'їсти. У лісі, мабуть, нічого немає, хіба що гриби. Так, грибів можна назбирати, особливо побіля болота, де багато моху, але сирими їх не з’їси, а розкладати багаттячко вдень небезпечно! І його думки все частіше прямували до села, до тієї крислатої груші на узліссі, біля якої він уже частувався. Грушки були нічого собі, може, цієї ночі нападало їх більше, може, варто туди сходити.

Він добряче змок, поки вибрався з ялинника — з кожного деревця сипалися на нього жменями холодні краплини, низькі густі гілки витирали свою дощову вологу об його і без того вже мокрий одяг. Ну, та що ж тут вдієш — з цим можна було миритися. До мокречі і холоду він призвичаївся, от якби ще навчитися терпіти голод! Та голоду, мабуть, не міг витримати ніхто. Ні людина, ні звірина. Голод — господар над усіма.

Федір помалу йшов лісом, вибираючи більш відкриті, без підліску місця, щоб менше мокнути від гілок і листя. Чомусь спало на думку: «А який сьогодні день?» Зовсім загубив лік дням і не міг відрізнити святої неділі від буднів. З останньої ночі поселилося в ньому відчуття якоїсь незнаної туги. Звідки воно, що його викликало: чи сумна недобра звістка про сина, чи ті лови на картоплинні вкрай його розтривожили? А може, ось цей воронячий гвалт, який і тепер долітав до нього із старого лісу. «Мабуть, не поділили чогось ті птахи», — думав Федір.

А слух його за час блукання по лісах став дуже чутливим, не раз він уже його виручав, не підвів його і тепер. Він ще не вибрався на узлісся, як відчув, що якось неспокійно під лісом. Рух там якийсь чи, може, голоси? Він насторожився, притих, а потім спинився. З-за кущів височіли стовпи на дорозі, зеленіли клаптики врун, виднілася смуга сірого осіннього облогу. На обніжку біля тієї заповітної груші стояли два чоловіки — один у сірому звичайному щоденному піджаку, другий у такій самій, як у Федора, старій саморобній свитці, один одному давав закурити. Коли той, що прикурював, підвів від сірника голову, Федір відразу пізнав Михалинчиного Шурку, молодого хлопця, Миколчиного дружка, якого колись виключили були з комсомолу. Другий стояв спиною до лісу, і Федір не міг розгледіти його. Закуривши, ті двоє почали вглядатися кудись убік, туди, звідки донеслося кілька невиразних слів, Федір також витягнув шию з-за куща в тому напрямку. Перед ним відкрився простір узлісся і на ньому шестеро чоловіків, між якими була відстань приблизно двадцять кроків, — вони чекали на щось. То були його односельці, молоді і двоє старших. У ближчому з цього ряду Федір пізнав Михася Майстренка, що жив навпроти його сажалки, Федорові гуси часом робили на їхньому городі шкоду, тоді між ними було кілька малоприємних сутичок, а взагалі вони жили поміж собою непогано. За ним якось розгублено переминався з ноги на ногу Лекса Савчик — схуд і постарів, сиві скроні під чорним картузом; він був у довгій свитці з батогом у руках. «Боже милостивий, ось і зустрілися, побачилися», — розтривожено й сумно подумав Федір. Але чого вони тут усі поставали в ряд, на кого чекають? І тоді йому ніби стрельнуло в голову: та це ж вони — на нього. Вони зараз підуть у ліс виганяти його. Ланцюжком, як на полюванні. Як зимою ходять на вовка. Тільки тепер без червоних прапорців. Бо він не вовк — він людина, з ним можна простіше.

На тремтячих ногах Федір потрюхав у глиб лісу. Він увесь колотився з тривоги. Образа, передчуття неминучої біди колошматили його душу. І нічого не можеш зробити, нічим не застережешся, не виправдаєшся. Єдине, що залишається, — втікати. Але ж це не по-людськи! Людина не повинна тікати від людей, він міг би їм щось сказати, вони мусили б його послухати! Та це не для нього. Значить, він уже не людина?!

На горбочку у мішаному рідколіссі він повернув направо — збочив до шляху в напрямку плавнів, туди, звідки він прийшов три дні тому. Мабуть, поки є така можливість, геть із цього лісу. Ліс для нього вже не притулок. Ліс тепер їхній. У ньому вони хочуть зловити його, і тоді... Ні, він не дасться. Поки є сили, він випередить їх. Він не дозволить погнати себе знов туди, звідки він із таким зусиллям вирвався. Туди він не вернеться.