Наталена Королева - Quid est Veritas?

Тому багато з них, що не мали намету, вишукували на ніч печеру. Бо ж, коли зривався самум-сухомряка, то на висоті пів-зросту людського валив із ніг не тільки людину, але й верблюда…

Нині ж, мов той нестримний самум, над валками людей перебігали хвилі, повні надій-сподівання… І тривоги…

— Буде!.. Людоньки, щось буде! Щось має бути! — гомоніли гуртки людей.

— Адонаї! — вирвався побожний голос і враз погас.

Необережному пригадалося невчасно, що в Єрусалимі було під страхом побиття камінням заборонено взивати в цій формі Всевишнього [84] Такий закон дійсно був: слово «Адонаї» було заборонено вимовляти вголос, привселюдно. Лише первосвященик міг його вимовляти у храмі, у «Святая Святих». .

— Кажуть: Раббі з Назарета обіцяв зцілити нараз усіх-усіх немічних, що прибудуть на свято!..

— Тож із нашого ось села веземо всіх до одного! Хто ж бо нас порятує?!

— Але ж… — оглядався оповідач, притушуючи голос до шепотіння..

— Ніби…

— Що «ніби»? — схилилися голови, мов нагнуті вітром в один круг, довкола освідомленого. — Що?

— Кажуть: не прийде Раббі на це свято!

— Як «не прийде?» Чому?

— Чи ж це може бути?

— Погрожують священики та фарисеї! Хтять його вбити!

— Ха-ха!

— Тю, на тебе, чоловіче! Нерозумний! Хіба ж таки може хтось убити того, хто сам повертає життя мертвим? Не чув про сина вдовиці?

— Про доньку Яїра?

— «Ангелам своїм заповість Господь, і не дадуть діткнутись ногою каменя!»

— співним голосом озвався вірш із гуртка людей.

— Це про нього сказав Ісая-пророк!

— Не Ісая! Це в псалмах Давидових!

— Все одно! Написано так — і край!

— Чули, що хтять убити Раббі. Та ж він бісів — не те, що фарисеїв! — простісінько в море жене! Як свиней! Тисячами за один раз! Я сам бачив! Інакше не говорив би! А то базікає: «вбити!»

— Бісів — то інша річ! — не здавався освідомлений.

— Але людей Учитель не нищить! Навіть поганців. «Не хочу, — говорить, — смерті грішника», але щоб «покаявся»…

— Тож хай каються! Саме на святах до цього нагода!

Густими хмарами куряви, світлими надіями, болючими сумнівами й палкими суперечками укривалися всі дороги, шляхи й стежки, заповнені мандрівним людом.

І росли сподівання, дивні надії того люду, що вирушив назустріч невідомому, але так жадібно очікуваному чуду… Таємні, як тихі ночі з бездонним небом, повним зірок, що миготіли співчутливо до болістей людських, і тих інших, нерухомих… неначе із стертим поглядом непорушних в очікуванні очей…

Занадто довго-бо дивляться вони на вбогу землю. Забагато вже бачили людської біди!

— Скажіть же ви, зорі, чи дійсно тепер станеться чудо дивне, чудо жадане? — підвела погляд з чорної землі до зоряного неба жінка в синій загортці.

Відсунула набік свої жорна.

Домолола. Однак сон ще не налягав. Неусвідомлена тривога прогонила його, а порив до чогось, чого назвати не вміла, кликав її до людей, до гурту…

Підвелась і ступила кілька кроків. Спинилася біля групи, де старий дід, зарослий бородою, як овече руно, що зливалося з буйним сивим волоссям голови, розповідав, широко вимахуючи кощавими руками.

Ці рухи рук, повторені тінню пригаслого багаття, немов магічними знаками, викликали тіні минулого, про яке говорив.

— Так… так… Двадцять один буде вже тому рік… Кажу: двадцять один рік… рівнісінько… Бо саме в ці-таки, пасхальні дні… — підняв угору обидві руки, чотири рази вимахнув однією та приєднав витягнений палець другої руки.

— Двадцять і один!.. А бачу це так ясно, як мої очі вже і вдень не бачать!.. Шукала його серед гуртків та родин мати Пророкова… Його, тоді ще хлоп’ятка…

З лагідним усміхом беззубих уст вказав на жінку, що саме підійшла, покинувши жорна.

— Як от та там невіста! Вийшла була з пітьми… Підійшла до нас, питала, як і всіх: «Чи не бачили? Такий і такий…» Мала тонкий голосочок, але не плакала й не голосила звичаєм жіночим. Ні! Тільки питала… дивилася… І як дивилася! Немов серед людей дитини шукаючи, в усіх серцях все-все бачила… А він, десятиліток… Бачив, як знайшла-таки його Мати!.. Двадцять і один уже тому рік!.. А може… може, було йому й більш як десять років?.. Та виглядав на десять!..

Старий хитав сивою головою, говорячи вже до самого себе.

Голос його вгасав. А на цім багатті тліючих розмов розгорявся свіжий вогничок із близького гурту:

— … І той келех, людоньки, був у Єрусалимі… Ось що! Не чулисьте? Таж Ваал-Тазар, пан світу, Персії володар і всіх царів цар, слуга вірний Світла Нествореного [85] З перських леґенд-казок. — він то був, що приніс келех той на народження Раббі… З далекої-предалекої землі був той Ваал-Тазар!