Наталена Королева - Quid est Veritas?

І з глибокою вірою йшли за юрбою.

Коли ж увечері спинявся рух караванів та окремих гуртів прочан, а збита протягом дня сотками звірячих і людських ніг дрібна, як просіяна мука, пилюга осідала на землю, люди тісніше збивалися біля багаття.

— І ви тут?

— Атож! У такі дні лишатись удома?

— Коли навіть місяць пропав…

— Ще б пак йому не пропасти! Як наш брат лінується й раз на рік на прощу!

— Та ж ми такі: чекаємо, щоб Всемогутній сам до нас прийшов із своєю милістю!

— То правда… Але ж, здається, саме на цю Пасху, таки на це Свято Пшениць [77] Так у ті часи також називали свято Пасхи. , зійдуться до Єрусалима всі вірники…

— Дивіться-но!..

— А так! Тож такої Пасхи не бувало! Он, чули ви?..

І роями іскор летіли з уст до уст хвилюючі перекази й новини…

Не стара ще жінка, гарна, але ж така зів’яла й висохла під вилинялими, колись синіми загортками, з великим зусиллям обертала кам’яні жорна. Узяла їх із собою у мандрівку. Дома залишила тільки порожні стіни. Ячмінь, хліб убогих, уже давно зібрано, тому запасів зерна вдома не було. А, крім жорен та пари глиняних горщиків, не було чого й винести з хати.

— Таки дійсно, вся земля зрушила з місця! — на хвилину підняла жінка схилену над жорнами голову.

Підняла й задивилася на імпровізований, на одну ніч побудований величезний табір прочан. Жінки спускають із рамен торби з цибулею, часником та сушеним корінням дикої цикорії [78] Сушені корінці дикої цикорії, що цвіте блакитним квіттям, ще й досі вживаються, як в давні часи, як приправа до хлібних коржів на Сході. Приміщувати мелену сушену цикорію до кави вигадав не так давно, ще, може, і ста літ нема, французький учений, що терпів на хворобу шлунка. Він помітив у час свого перебування на Сході, що вживання сушеної цикорії до хліба дуже облегшувало його хворобу. Але, що була це для нього незвикла їжа, вигадав варити ці корінці, солодити відвар, доливати молока й пити це на снідання. По ньому почали додавати цикорію і до кави, бо це помагає травленню. Французи неодмінно додають цикорії, але лише до вранішньої кави. , звичайної приправи до хліба.

І ці, як і попередні, що стали тут раніш, звалили всуміш свій вантаж на одну купу: глиняні сулії з олією, волохаті, в різних місцях облізлі й витерті міхи з водою… Чоловіки перед відпочинком забивали паколи в землю або припинали до возиків кіз. На возиках умотували мотузами мішки та клунки з зерном.

То тут, то там скреготали жорна…

Надходила-бо суха пора року, що приносить хуртовини й жене хмари гострого піску з єгипетських пустель — ту страшну «єгипетську пітьму», що перетворює ясний день у непроглядну ніч без вечора.

У цю добу не можна мати запасу готової муки: вона гіркне і швидко псується. Необхідно молоти її щодня.

А мука, гіркі зела, часник, цибуля, сушена цикорія та трохи олії — для більшості була вся їжа, навіть і не в святі дні посту [79] Це орієнтальне меню не вигадане авторкою. Воно було ще таке саме й за молодих її літ, коли вона працювала як археолог на Сході (Єгипет, Персія, Вірменія). .

Щоправда, багатші додавали до свого столу ще молока — козячого, овечого чи від верблюдиць. Але ж не коров’ячого! Гебраї-бо вважали корову, що була символом «розпусних» поганських богинь, єгипетської Гатор та вавилонської Асторет [80] Єгипетська Гатор не була «розпусною» богинею. Була це богиня весни, молодості й краси. Про Астарет чи Астарту не можна сказати, щоб вона була цілком чистою від розпусти. , за тварину нечисту й коров’ячим молоком гидували.

Багато прочан мали з собою намети, ткані з чорної козячої вовни [81] Кіз плекали в Палестині переважно нубійської породи. Вони завжди чорної масті й дуже великі, майже удвічі більші від звичайної європейської кози, горбоносі, мають довгу вовну й дуже «інтелігентні»: звикають до голосу свого пастуха чи господині, не потребують, щоб їх пасли. Ідуть на поклик, як добре вивчений пес. . Але більшість не обтяжувала себе такою зайвиною, дарма що часами ночі бували холодні [82] Авторці доводилося мерзнути вночі в турецькій Вірменії та в Персії, дарма що вдень спека аж 40 ступенів. .

Але скрізь над потоками й джерелами, куди вели шляхи, особливо в околиці Єрусалима, в скелях-пісковиках природа і попередні мандрівники та пастухи видовбали багато печер із безконечними переходами та розгалуженнями. Траплялись і такі велетенські печери, що могли вмістити й до трьох тисяч людей, відповідну кількість верблюдів або інших тварин [83] Сама авторка в Палестині ніколи не була. Деталі й опис Палестини зроблено нею на основі оповідань, записок, рисунків і фотографій її дядька священика (пізніше був одним із ватиканських бібліотекарів), який не тільки відвідав Палестину, але пройшов пішки весь шлях та країни, які проходив Христос із своїми учнями. .