Наталена Королева - Quid est Veritas?

Так усе це дивно… ніби, дійсно, були в цьому якісь чари юдейські!

А Пилат на старі літа також ніби змінивсь… І виглядом, і душею. Став ніби більш іберійцем, ніж римлянином!

Може, це кожен на старі роки стає Подібніший вдачею до своїх років юнацьких?.. Як зморщена бабуся до зморщеного беззубого немовляти!..

Думка Прокули відскочила набік.

Взяла каламос і записала:

«Чи ж тільки те, що вийшло поза межі часу та перестало змінятися, стає вічним, постійним? Здається, що так».

— Постійне й певне на світі тільки одно: Gloria Romanorum [436] Gloria Romanorum — слава римлян, Риму. ! — спокійно й упевнено говорив колись Пилат. — Тільки Рим зв’язує світ із вічністю! — повторяв він не один раз.

Тоді, того нещасливого дня, вона, Прокула, сказала на те у відповідь:

— Раніш і мені так здавалось. А отже… є ще щось інше! Понтію! Така думка мені здається… дитячою забавкою. Моя душа вже вийшла з дитячого віку…

Не встигла договорити, як бурею налетів Пилатів гнів: вона, римлянка, може говорити таке блюзнірство?

Ще сьогодні бачить Прокула, як відразу налилися кров’ю Пилатові очі, мов очі роз’яреного бика, що націлив роги на ворога… Бачить нервовий тик, що зціплює йому щелепи.

То йому… Йому, кельт-іберійцеві з Таррагони, Рим ближчий, ніж їй, родовитій доньці стількох поколінь славних квіритів?

Прокула не може спам’ятатись: чи ж це перед нею Понтій — стриманий, зрівноважений, незмінно холодно-спокійний, безсторонній і точний, як сама Справедливість, якій він служить?

Прокула ще тоді збагнула той вибух… Але яка?..

Відтоді почались темні дні… Важкою, повільною хмарою проповзали вони над Прокулиним життям. І притолочили той квітучий сад її життя…

Великий пес тихими кроками наблизився до Прокули й силкувався покласти свою голову їй на коліна. Погладила його. І помітила, що в неї тремтить рука…

От хто залишився їй, самотній на світі, хто співчуває їй, тій, що була матроною Клавдією Понтією!..

Ні! Не «Клавдія» й не «Понтія» більше…

Бо «Клавдія» — це дитинство, юність, батьківський дім, сподівання життя!.. «Понтія» — це розквіт, повнота сили, енергії, щастя, здійснених сподіванок… Усе це безповоротно минуле!

Сьогодні вона лише Прокула, без сподівань і без надій… «Procula a terra!» «Далека від землі…», далека від людей, від життя…

І це треба собі добре усвідомити. Треба спокійно панувати над собою, глянувши в вічі тієї дійсності, що нині стала її, Прокулиним, існуванням.

Випростувала ще струнку постать.

Дитина або раб, безпомічний і безправний, як мала дитина, нарікають і плачуть від болісті, від удару, образи й від страху. Людина ж вільна й дозріла з гідністю приймає неминуче.

Фіалкові тіні загортають жалібним завоєм небо й море. Заколисане морськими хвилями, денне світло вкладається до сну.

Сувій на столі ледве біліє…

— Я мушу знати, хто ти: римлянка чи Римові чужа! — болісно вдарила в серце згадка…

Чим же могла відповісти Прокула на таке запитання тому, чиє наймення з гідністю носила стільки літ? Чим, як не від’їздом на добровільне вигнання?

Бо ж Понтій, що перестав їй довіряти, що потребує доказів і запевнень, перестав бути її чоловіком. А жити з чужим як із своїм чоловіком римській матроні не личить.

І німою мукою потяглись перші тижні цих уламків життя. Та з часом Призвичаїлась зносити їх, як звикає військовий ветеран жити далі, маючи лише одну руку, одну ногу або лише одно око…

Думала: знайде полегшення болісті в Таррагоні. Але колишні щасливі згадки з кожного куточка виглядали, питаючи: «Пам’ятаєш?»

І тільки роз’ятрювали рани.

Каєві й Руфілі в розквіті їхнього подружнього життя чим могла бути Прокула? Хіба тією мумією, яку вносять у залу під час єгипетської гостини, щоб нагадати: «Радуйтесь і веселіться, поки на це час! Бо потім будете, як я».

Щасливі, як і ті, що назавжди втратили щастя, не потребують присутності сторонніх осіб. Щастя потребує широкого простору, бо його ледве вміщає людське серце.

Жалобі ж та смуткові тісно й у всесвіті. Бо сум безмежний, як безмежні ці блакитні пустелі, небо й море…

І Прокула не залишилася в Таррагоні.

Дотик руки збудив матрону з глибокої задуми.

Аретуза схилилась над своєю пані.

— Ні, ні, Арете, не болить ніщо. Але говориш правду: час уже йти на ложе…

Ціла безодня розділяла ці дві жінки: невільницю й патриціанку. Однак не мали вони нікого ближчого, як одна одну. Зжилися, мов сестри-близнята.

Цілим їхнім світом стала ця «Мізенська самота». І в цім світі пані й невільниця перетворились на товаришок і подруг…