Наталена Королева - Quid est Veritas?

Ваза розлетілася на дрібні скалочки від першого ж наскоку триногів.

Злива дрібних уламків черепків та жевріючих вугликів упала на Кая. Голову огорнув огидний запах паленої вовняної тканини, що кожного примушує прудко оглянутись і шукати причини.

Але Кай не встиг збагнути, навіть тоді, коли відчув пекучий біль на щоці, плечі й уздовж руки: немов невидимі пси кинулися на нього й кусали, де могли.

Не було часу зрозуміти, чому Маркел таким сильним рухом зірвав із нього частину його парадної одежі, туніки пальмати [30] Туніка-пальмата — одежа, вишита на подолі пальмами. Вдягали її тріумфатори, переможці-атлети. Кай міг її носити, звичайно, тільки у свято, як такий атлет, що мав за собою славні перемоги. , й перетворив її на безрукаву ескоміду [31] Ексоміда — туніка лише з одним наплечником, без рукавів. Лишала цілком вільною другу руку й половину торсу. Носили ексоміду раби (можна її бачити на статуях Вулкана) та ремісники, щоб не перешкоджала у праці. Також надівши її як нічну сорочку, коли не хотіли спати цілком нагими. раба. Кай заточився й зашкутильгав убік, не відриваючи, однак, погляду від постаті архітекта Евенція, що, мов викинений із пращі камінь, пролетів біля його голови і стрімголов, неначе наслідуючи рух статуї цезаря, кинувсь у басейн-арену [32] Історично відмічений факт. .

Кай із жахом бачив, як архітект влетів у водяну лійку, що крутилася чорториєм у штучному озері.

Бачив, як ще одну мить архітект борикався з хвилями…

— Збожеволів?.. Рятує Тиберієву статую?.. — тьмяно пропливло Каєвою думкою.

Але Евенцій уже зник, всмоктаний водоворотом.

Ще мить — і в лійці закрутилася, як нетривка пам’ятка по ньому, червона смужка його крові…

А за хвилину не було вже й води: вода пішла в землю. Натомість посеред арени роззявилася широка щілина.

Ще перед хвилиною такі грізні триреми й галери, тепер лежали, як мертві риби на піску, безсилі й нерухомі. А по їхніх боках гучно торохкотів камінний дощ…

— Світла! Смо-ло-ски-пів! — що вистачило сили закричав Кай, прийшовши до тями.

— Вояки! Очистити воміторіуми! [33] Воміторіуми — коридори й виходи з цирку. Звичайно, було їх багато, щоб облегшити вхід і вихід з амфітеатру.

Але вже й без його наказу по різних місцях заблискали світляні квітки: щось горіло!

О в цій заграві Кай побачив широкий чорний зиґзаґ прірви, що перетяла арену та єдиним ковтком випила з неї всю воду штучного Евенцієвого озера, проковтнула й мармурового цезаря й архітектове життя…

Коли ж перевів очі на ложу Магдалини, труснуло ще раз і скинуло, мов клунок, що випав із горища, отого, перед хвилиною смішного й задоволеного «зеленого ятлика», що виявляв так нестримано своє захоплення.

Тепер він усією вагою свого, мабуть, неважкого тіла вдарився об кам’яний бар’єр ложі. Тільки цей образ викликав у Кая цілком конкретну думку про смерть. Бо ж «ятлик» Донатус, падаючи, міг забити Маріам!..

Ця думка, немов звільнена пружина, підкинула Кая. Вистрибнув із своєї ложі. Ось коли придалися гімнастичні вправи палестри! По лавах та кріслах, мов по купинах мокляків, переплигував у напрямі гетериної ложі.

За Каєм стрибало кілька його найближчих приятелів.

Коли вскочив у ложу, востаннє низькими голосами могутніх струн загриміли підземні громи…

— Не бійся, Маріам!.. До Генесаретського моря! На воді безпечніш!..

І несподівано для самого себе, юний атлет повторив атавістичний рух старих квіритів, своїх предків, що на святі схопили й понесли сабінянок…

Міцно тримав Магдалину на своїх грудях і, продираючись поміж втікачами, вирвався вже напівочищеним вояками виходом на вільний простір.

Дві подвійні флейти, єгипетська арфа та грецька ліра, зливалися у прозорий струмок бадьорої мелодії.

Звуки були такі свіжі й легкі, немовби забирали з собою дрібні водяні крапелинки, що розсівалися тонкою росою із струменів водограю. Підхоплювали їх і м’яким срібним потоком падали на блакитні лотоси, жовті іриси та пурпурові галилейські анемони, що творили вінок над свіжим обличчям погожого басейну.

Спершись на подушки, розкидані по мармуровій лаві в затінку колонади, прокуратор Юдеї Понтій Пилат, посміхаючись, плескав у долоні до такту мелодії.

Глухі удари тамбурина, що ним ніби знічев’я гралася дівчинка-єгиптянка, обкреслювали звуковим пунктиром низку мінливих поз, живий фриз, творений малими танцюристами: хлопчиком-семилітком та чорно-гнідим цапком. І дитина, і звірятко мали однаковий теплий і грайливий погляд золотистих зіниць. Їхні блискучі очі та пружні м’язи пустували безтурботністю молоденьких істот, щасливих уже з того, що вони живуть. Обоє ще мало зазнали прикростей життя. Були втіленою дитячістю. І це ріднило їх, робило цілком взаємно подібними.