Наталена Королева - Quid est Veritas?

— Сталося щось? — спитав без жадного здивування. Бо ж був певен, що в його Преторії чергова прикрість завжди стоїть при дверях. От вона вже й перекреслила сяйливу апофеозу спокійного вечора своєю тінню.

Суворо оглянувся на мовчазного раба, від якого падала тінь на підлогу. Раб покірно стояв із схрещеними на грудях руками, чекаючи пайового запитання.

— Ну?!

— Шляхетний пан із Єрусалима… звелів оголосити себе як «приятеля» світлого прокуратора…

— Жадних «приятелів»!.. Аж до завтрішнього ранку… — терпко злетіло з Понтієвих уст.

А попередній лагідний вираз утік остаточно і вже не вернувся. Втома стягла кутки губ додолу. Пилат ніби споночів:

— Ходімо, Клавдіє, в сад! Бо ж і тут, як у Преторії, прохачі хапатимуть мене за ремінці сандаль.

Важко підвівся з місця й махнув рукою музикантам.

Клавдія вже ступала попереду широкими сходами тераси.

Раптом затрималася: відчула на собі вагу великого прохання, тремтячий «дотик надії».

Напівоглянулася: раб усе ще покірно стояв у тій самій позі поміж двох колон, маючи повні очі темного смутку. Матрона знизала раменами.

Чи ж прокуратор колись відкликав раз промовлене слово?

І промовила вголос:

— Маєш наказ! Іди!..

Срібними жилами штучних струмочків розливалося життя в палацових садах. Спадаючи на туге листя лотосів, дзвінкі крапелини переказували дрімливим квітам мелодію, перехоплену при вмиранні там у перистилі!..

Збуджений свіжістю морського подиху аромат плив у повітрі широкими колами, як хвиля на зрушеній поверхні тихого ставу.

Пилат забув якийсь давно забутий аромат… Немов сад дихнув милою згадкою й налив прокураторову думку милими пахощами давноминулого…

Але на цю згадку, як на горличку, шулікою кинулось і забило її недоговорене Прокулою речення.

— Так чого ти боїшся, Клавдіє?

Слухав слів дружини про сина, що майже день у день перебував у Калірое й цілком відбився від дому…

Прокула зрозуміла, що Кай уже дорослий мужчина й мусить знайти собі коханку… Але не юдейку! А до всього, ще це дивне товариство… філософів, які хочуть «змінити обличчя світу»!

Пилат розширив ніздрі: той милий аромат, як примара далекої юності, що виступила з забуття, заступився за Кая..

Чи ж іншим, ніж Кай Понтій, був Понтій Пилат… у Таррагоні? Скільки прекрасних діб пережив він сам за філософією, схилившись над сувоями!.. Над думками тих, що вже давно не ступають по землі!.. Тоді палкий юнак, Понтій Пилат щиро й віддано називав їх своїми вчителями.

Хіба ж він не уболівав цілою душею, що гине безкомпромісова, тверда й чиста, як холодний кришталь, староримська чеснота?.. Вірив навіть у чисту Істину, єдину й незмінну! І так її шукав!

Але ж чи не затримувався також при цих шуканнях… на проявах краси?.. Якби-то бодай у натхненній Деотимі [39] Деотима — славна гетера й послухачка Сократа та Платона. ! Але ж у кожній огненноокій чи мрійній танцівниці гадитанці [40] Ґадитанка — родом із Кадікса, стародавнього міста в Еспанії (Андалузія), заснованого фінікійцями ще в XI столітті перед Христом. Це місто здавна було славне танцюристками, «найліпшими у світі». … Аж поки не прийшла його справжня німфа Еґерія [41] Егерія — за староримськими легендами, німфа-пророчиця й дорадниця другого володаря старого Риму Нуми Помпілія. , Клавдія Прокула…

Лагідний погляд Пилата спочив на дружині, що виглядала ще такою молодою і принадною…

Однак це правда: Кай уже дійсно дорослий. Тож батькам нема чого так турбуватися його частими відвідинами в Калірое.

І, здається, що красуня з Магдали, що перебувала тепер у цім улюбленім Тиверіадою літниську, не цілком навіть юдейка… Казали, що гебрайського в ній нема нічого…

А молодість мусить вишуміти, щоб із «виноградного соку» юності вигралося добре вино виробленої та усталеної вдачі.

Може, навіть, ліпшої ферментації, як перебування в товаристві тієї гелленки духом — Маріам, Кай тут не знайде. Кай — дорослий мужчина, каже Клавдія Прокула… Але, власне, він ще не мужчина, лише юнак!

І це якраз впору прийшло на Кая, бо ж саме тепер він виробляє свій світогляд.

У гелленів завжди було:

«Ліпше мертвий лев, ніж живий пес!»

А довкола — у юдеїв:

«Ліпше живий пес, ніж мертвий лев…»

— Дуже мені жаль, що ти сама досі не бачила Маріам. Маєш велику втрату… Повір мені: вище всяких слів!

— Чую це часто від Кая та інших. Мушу знайти нагоду… — всміхнулася Клавдія. І враз споважніла: