Олексій Толстой - Ходіння по муках

Антошка Арнольдов опустив блокнот і здивовано глянув на полковника. Солнцев продовжував:

— Ми не шукали цієї війни, і зараз ми поки що тільки обороняємось. Німці мають перевагу перед нами в кількості артилерії і гущині прикордонної сітки залізниць. Проте ми зробимо все можливе, щоб не допустити ворога перейти наші кордони. Російські війська виконують покладений на них обов’язок. Але було б дуже бажано, щоб громадськість, з свого боку, також пройнялася почуттям обов’язку до вітчизни. — Солнцев підвів брови. — Я розумію, що почуття патріотизму серед деяких кіл трохи ускладнене. Але небезпека настільки серйозна, що — я певний — всі суперечки й порахунки будуть відкладені до кращого часу. Російська імперія навіть у дванадцятому році не переживала такого гострого моменту. Оце все, що я хотів би, щоб ви відзначили. Потім, треба повідомити, що військові лазарети, які є в розпорядженні уряду, не зможуть вмістити всієї кількості поранених. Тому і з цього боку громадськість повинна бути готова до широкої допомоги…

— Пробачте, полковнику, я не розумію, яка ж може бути кількість поранених?

Солнцев знову високо звів брови:

— Мені здається, в найближчі тижні треба сподіватись тисяч двісті п’ятдесят — триста.

Антошка Арнольдов проковтнув слину, записав цифри і спитав зовсім уже шанобливо:

— Скільки ж треба вважати вбитих в такому разі?

— Звичайно ми вважаємо від п’яти до десяти процентів від кількості поранених.

— Ага, дякую.

Солнцев устав. Антошка швидко потиснув йому руку і, відчиняючи дубові двері, на порозі зустрівся з Атлантом, сухотним, розпатланим журналістом у пом’ятому піджаку, який уже з учорашнього дня не пив горілки.

— Полковнику, я до вас з приводу війни, — сказав Атлант, прикриваючи долонею брудну маніжку сорочки. — Ну як, — скоро беремо Берлін?

З Головного штабу Арнольдов вийшов на Двірцевий майдан, надів капелюха і стояв деякий час примружившись.

— Війна до переможного кінця, — пробурмотів він крізь зуби, — тримайтесь тепер, старі шкарбани, ми вам покажемо «пораженство».

На величезному, чисто заметеному майдані, з гранітним важким стовпом Олександра, всюди рухались купки бородатих, незграбних мужиків. Чулися різкі вигуки команди. Мужики шикувались, перебігали, лягали. В одному місці чоловік п’ятдесят, піднявшись з бруку, закричали безладно: «Уряяя», — і побігли, спотикаючись, риссю… «Стій! Смирно… Сволота, сучі діти!..» — перекричав їх охриплий голос. В другому місці було чути: «Добіжиш — і коли в тулуб, штика зламав — бий прикладом».

Це були ті самі неоковирні мужики з бородами віником, у личаках і сорочках з проступаючою на лопатках сіллю, які двісті років тому приходили на ці грузькі береги будувати місто. Тепер їх знову викликали — підтримати плечима стовп імперії, що захитався.

Антошка завернув на Невський, весь час думаючи про свою статтю. Посеред вулиці, під верескливий, як осінній вітер, свист флейт, ішли дві роти в повному похідному спорядженні, з мішками, казанками і лопатами. Вилицюваті обличчя солдатів були стомлені й запорошені. Маленький офіцер у зеленій сорочці, з новенькими ременями навхрест, щохвилини піднімаючись навшпиньки, обертався і вирячував очі. «Правою! Правою!» Наче крізь сон, шумів пишний Невський, виблискуючи екіпажами і шибками. «Правою. Правою. Правою». Розмірено похитуючись, слідом за маленьким офіцером ішли покірні важконогі мужики. Їх наздогнав вороний рисак, бризкаючи піною. Широкозадий кучер спинив його. В колясці підвелася вродлива дама і дивилась на рухливу колону солдатів. Рука її в білій рукавичці стала хрестити їх.

Солдати пройшли, їх заступив потік екіпажів. На тротуарах було жарко й тісно, і всі ніби чогось ждали. Прохожі спинялися, слухали якісь розмови й вигуки, протовплювались, питали, збуджені відходили до інших купок.

Безладний рух потроху визначався — юрби йшли з Невського на Морську. Там уже рухались прямо вулицею. Пробігли, мовчки й заклопотано, якісь дрібнорослі хлопці. На перехресті полетіли шапки, замахали зонтики. «Урра! Урра!» — загуло по Морській. Пронизливо свистали хлопчаки. Спинились екіпажі, всюди в них стояли причепурені жінки. Юрба плавом пливла до Ісакіївського майдану, розливалась по ньому, лізла через штахети скверу. Всі вікна, і дахи, і гранітні східці Ісакія були повні народу. І всі ці десятки тисяч людей дивились туди, де з верхніх вікон тьмяно-червоної важкої будівлі німецького посольства вилітали клуби диму. За розбитими шибками перебігали люди, кидали в юрбу пачки паперів, і вони, розлітаючись, повільно падали. За кожним клубом диму, за кожною новою річчю, викиненою з вікон, — по юрбі перекочувалось ревіння. Але ось на фронтоні будинку, де два бронзові велетні тримали за поводи коней, з’явились ті самі заклопотані чоловічки. Юрба затихла, і пбчулись металеві удари молотків. Правий з велетнів хитнувся і звалився на тротуар. Юрба завила, кинулась до нього, почалась тиснява, бігли звідусюди. «В Мойку їх! В Мойку окаянних!» Повалилась і друга статуя. Антошку Арнольдова схопила за плече повна дама в пенсне і кричала йому: «Всіх їх перетопимо, молодий чоловіче!» Юрба рушила до Мойки. Залунали пожежні дудки, і вдалині заблищали мідні шоломи. З-за рогів вулиць виїхала кінна поліція. І раптом серед тих, що бігли і кричали, Арнольдов побачив страшно блідого чоловіка, без капелюха, з нерухомо розкритими застиглими очима. Він впізнав Безсонова і підійшов до нього.