Олексій Толстой - Ходіння по муках

— Дуже тебе нудно слухати, Кий, все ти напам’ять вивчив, все тобі ясно, як по книжці.

— Кожна людина, Лізо, повинна турбуватися про те, щоб впорядкувати, систематизувати всі свої ідеї, а не про те, щоб нудно чи не нудно розмовляти.

— Ну і турбуйся на здоров’я.

Вечір був тихий. Непорушно перед ганком висіли прозорі віти плакучих беріз. Диркав деркач під горою. Кий Кийович гриз трав’яну стеблинку. Єлизавета Київна мрійно дивилась на дерева, що розпливалися в синюватих сутінках. Між ними з’явився верткий маленький чоловік з чемоданом.

— Ну, от і вона, — закричав Антошка. — Лізо, здрастуй, красуне…

Єлизавета Київна страшенно зраділа, рвучко підвелась і обняла його.

Кий Кийович поздоровкався сухувато і продовжував гризти стеблинку. Антошка розсівся на приступках, розкурив сигару.

— А я до вас по інформацію, Кий Кийович, розкажіть мені якнайдокладніше, що у ваших Хлибах думають і говорять про війну…

Кий Кийович криво усміхнувся.

А чорт їх знає, що вони думають… Мовчать… Вовки теж мовчать, коли збираються у зграї.

— Значить, проти мобілізації ніхто не виступав?

— Ні, не виступав.

— Розуміють, що німець — ворог?

— Ні, тут не в німцеві річ.

— А в кому?

Кий Кийович усміхнувся.

— Річ не в німцеві — річ у гвинтівці… Гвинтівочку до рук доп’ясти. А вже у людини з гвинтівкою інша психологія… Поживемо, побачимо, — в якому, власне, напрямку мають намір стріляти гвинтівки. Ото ж бо…

— Ну, а все-таки, говорять вони про війну?

— Підіть на село, послухайте…

Коли смеркло, Антошка і Єлизавета Київна пішли на село. Серпневі сузір’я висипали по всьому холодіючому небу. Внизу, в Хлибах, було вогкувато, пахло ще не осілим пилом від череди і теплим молоком. Коло воріт стояли розпряжені вози. Під липами, де було зовсім темно, рипів журавель колодязя, форкнув кінь, і було чути, як він пив відсапуючись. На відкритому місці, коло дерев’яної комірчини, критої соломою, на колодах сиділи три дівки й неголосно співали. Єлизавета Київна і Антошка підійшли і теж сіли осторонь. Дівки співали:

Одна з них, обернувшись до Антошки і Єлизавети Київни, сказала тихо:

— Що ж, дівки, мабуть, спати пора?

І вони сиділи не рухаючись. В комірчині хтось порався, потім рипнули двері, і надвір вийшов лисий чоловік у розстебнутому кожушку: крекчучи, довго замикав висячий замок, потім підійшов до дівчат, поклав руку на поперек, витягнув цапину бороду.

— Соловейки-пташки, все співаєте?

— Співаємо, та не про тебе, дядьку Федоре.

— А от я вас зараз батогом звідси… Що це за порядки — ночами пісень співати…

— А тобі заздро?

І друга сказала, зітхнувши:

— Тільки нам і лишилось, дядьку Федоре, про Хлиби наші співати.

— Еге ж, погане ваше діло. Осиротіли.

Федір сів коло дівок. Найближча до нього сказала:

— Народу сьогодні козьмодем’янські жінки казали, народу на війну забрали — півсвіту.

— Скоро, дівки, і до вас доберуться.

— Цебто нас на війну?

Дівки засміялись, і крайня знову спитала:

— Дядьку Федоре, з ким у нашого царя війна?

— З іншим царем.

Дівки перезирнулись, одна зітхнула, друга поправила хустку, крайня сказала:

— Так нам і козьмодем’янські жінки казали, що, мовляв, з іншим царем.

Тоді з-за колод підвелась патлата голова і прохрипіла, натягаючи на себе кожуха:

— Годі тобі брехати. Який там інший цар, — з німцем у нас війна.

— Все може бути, — відповів Федір.

Голова знову зникла. Антошка Арнольдов, вийнявши портсигар, запропонував Федорові цигарку і спитав обережно:

— А що, скажіть, з вашого села охоче пішли на війну?

— Охотою багато пішло, пане.

— Було, значить, піднесення?

— Еге ж, понесло їх. Чого ж не піти? Все-таки подивляться — як там і що. А вб’ють — однаково і тут помирати. Земелька у нас неродюча, перебиваємось з хліба на квас. А там, всі кажуть, — два рази м’ясо їдять, і цукор, і чай, і тютюн — скільки хочеш кури.

— А хіба не страшно воювати?

— Чого ж не страшно, звісно, страшно.

Вози, накриті брезентами, гарби з соломою і сіном, санітарні повозки, величезні корита понтонів, погойдуючись і порипуючи, рухались широкою, залитою рідкою гряззю сошею. Безупинно лив дощ, скісний і дрібний. Борозни на ріллі і канави обабіч дороги були повні води. Вдалині неясно бовваніли дерева і переліски.

Під крик і лайку, ляскання батогів і тріщання осей об осі, в грязі й дощі, рухались суцільною лавою обози наступаючої російської армії. Обабіч дороги валялися здохлі і здихаючі коні, стирчали догори колесами перекинуті вози. Часом у цей потік вривався військовий автомобіль. Починалися крики, кректання, коні ставали дибки, перекидався під укіс навантажений віз, скочувались слідом за ним обозні.