Олексій Толстой - Ходіння по муках

— Справді, простягати руку Миколі Другому, як собі хочете, — противно, панове, — пробурмотів Альфа, передовик, вибираючи в сухарниці тістечко, — уві сні холодним потом пройме…

Зараз же заговорило кілька голосів:

— Нема й не може бути таких умов, які примусили б нас піти на угоду…

— Що ж це таке — капітуляція? — я питаю.

— Ганебний кінець усього прогресивного руху?

— А я, панове, все-таки хотів би, щоб хто-небудь пояснив мені мету цієї війни.

— От, коли німці дадуть чосу, — тоді взнаєте.

— Еге, голубе, та ви, здається, націоналіст!

— Просто — я не хочу бути битим.

— Та бити ж будуть не вас, а Миколу Другого.

— Заждіть… А Польща? а Волинь? а Київ?

— Чим більше будемо биті, — тим швидше настане революція.

— А я ні за яку вашу революцію не хочу віддавати Києва…

— Петре Петровичу, і не сором вам, голубе…

Насилу відновивши порядок, редактор роз’яснив, що на підставі циркуляра про воєнне становище військова цензура закриє газету за найменшу вихватку проти уряду, і будуть знищені зачатки вільного слова, у боротьбі за яке покладено стільки сил.

— … Тому пропоную шановним зборам знайти прийнятну точку зору. З свого боку, насмілюся висловити, може, парадоксальну думку, що нам доведеться прийняти цю війну цілком, з усіма наслідками. Не забувайте, що війна надзвичайно популярна в суспільстві. В Москві її оголосили другою вітчизняною, — він тонко усміхнувся й опустив очі, — государя зустріли в Москві майже гаряче. Мобілізація серед простого населення проходить так, як цього сподіватись не могли і не сміли…

— Василю Васильовичу, та ви жартуєте чи ні? — вже зовсім жалібним голосом вигукнув Бєлосвєтов. — Та ви ж цілий світогляд руйнуєте… Іти допомагати урядові? А десять тисяч найкращих руських людей, що гнисть у Сибіру?.. А розстріли робітників?.. Адже ще кров не висохла.

Все це були розмови прекрасні й дуже благородні, але кожному ставало ясно, що угоди з урядом не минути, і тому, коли з друкарні принесли коректуру передової статті, що починалася словами: «Перед лицем німецької навали ми повинні зімкнути єдиний фронт», — збори мовчки переглянули гранки, дехто стримано зітхнув, дехто сказав багатозначно: «Оце дожились». Бєлосвєтов рвучко застебнув на всі гудзики чорний сюртук, обсипаний попелом, але нікуди не пішов і знову сів у крісло, і черговий номер був зверстаний з заголовком: «Батьківщина в небезпеці. До зброї!»

Проте в серці у кожного було несЬокійно і тривожно. Яким чином міцний європейський мир за двадцять чотири години зазнав цілковитого краху і чому гуманна європейська цивілізація, з допомогою якої «Слово народа» щодня кололо очі урядові і ганьбило обивателів, виявилась солом’яною хаткою (от же видумали друкарство, й електрику, і навіть радій, а настав час — і під накрохмаленою сорочкою об’явився той самий звіроподібний, волосатий чолов’яга з дрюком), — ні, це редакції збагнути було трудно і визнати — надто гірко.

Мовчки й невесело закінчилася нарада. Визнані письменники пішли снідати до Кюба, молодь зібралась у кабінеті завідуючого хронікою. Було вирішено зробити якнайдокладніше обслідування настроїв найрізноманітніших сфер і кіл. Антошці Арнольдову доручили відділ військової цензури. Він під гарячу руку взяв аванс і лихачем «гайнув» по Невському в Головний штаб.

Завідуючий відділом преси, полковник генерального штабу Солнцев, прийняв у своєму кабінеті Антошку Арнольдова і чемно вислухав його, дивлячись в очі ясними, вирячкуватими, веселими очима. Антошка приготувався зустріти якого-небудь чудо-богатиря, — багрового з лев’ячим обличчям генерала, — гнобителя вільної преси, але перед ним сидів елегантний, вихований чоловік і не хрипів, і не ричав басом, і нічого не збирався душити й викоріняти, — все це погано поєднувалось із звичайним уявленням про царських найманців.

— Так от, полковнику, сподіваюсь, ви не відмовитесь освітлити вашою авторитетною думкою зазначені у мене питання, — сказав Арнольдов, скоса глянувши на темний, на весь зріст, портрет імператора Миколи Першого, що дивився невблаганними очима на представника преси, наче хотів сказати йому: «Піджачок коротенький, черевички жовті, ніс у поту, вигляд мерзенний, — боїшся, сучий сину». — Я не маю сумніву, полковнику, що до Нового року російські війська будуть у Берліні, але редакцію цікавлять головним чином деякі окремі питання…

Полковник Солнцев чемно перебив:

— Мені здається, що російська громадськість недостатньо уявляє собі розміри цієї війни. Звичайно, я не можу не вітати ваше чудове побажання нашій доблесній армії увійти в Берлін, але побоююсь, що зробити це важче, ніж ви думаєте. Я, з свого боку, вважаю, що найважливіше завдання преси в теперішній момент — підготувати суспільство до думки про дуже серйозну небезпеку, яка загрожує нашій державі, а також про надзвичайні жертви, які ми всі повинні принести.