Олексій Толстой - Ходіння по муках

Даша показала цього листа Миколі Івановичу.

Читаючи, він почав зітхати, потім заговорив про те, що він завжди почував провину свою перед Катею:

— Я бачив, — ми живемо погано, ці безперервні втіхи скінчаться коли-небудь вибухом розпачу. Але що я міг вдіяти, коли заняття мого життя і Катиного, і всіх, хто був коло нас, — веселитися. Іноді, тут, дивлюсь на море і думаю: існує якась там Росія, оре землю, пасе худобу, довбає вугілля, тче, кує, будує, існують люди, які змушують її все це робити, а ми — якісь треті, розумова аристократія країни, інтелігенти, — ми ні з якого боку до цієї Росії не належимо. Вона нас утримує. Ми — папільйони. Це — трагедія. Коли б я взявся, наприклад, вирощувати овочі або ще що-небудь корисне, — нічого не вийшло б. Я приречений до самої смерті пурхати папільйоном. Звичайно, ми пишемо книги, виголошуємо промови, робимо політику, але все це також належить до марнування часу, навіть тоді, коли гризе совість.

У Катюші ці безупинні втіхи скінчилися душевним спустошенням. Інакше й не могло бути. Ах, якби ти знала, яка це була прегарна, ніжна й лагідна жінка! Я розбестив її, спустошив… Так, твоя правда, треба до неї їхати… їхати в Париж вирішено було обом і негайно, як тільки одержані будуть закордонні паспорти. Після обіду Микола Іванович пішов до міста, а Даша взялася переробляти в дорогу солом’яного капелюха, але тільки зіпсувала його й подарувала покоївці. Потім написала листа батькові і в сутінки прилягла на постіль, — така раптом найшла на неї втома, — поклала долоню під щоку і слухала, як шумить море, все далі, все приємніше…

Потім здалося, що хтось нахилився над нею, одгорнув з обличчя пасмо волосся і поцілував в очі, в щоки, в куточки губів, легко — самим диханням. Від цього поцілунку по всьому тілу розлилась солодка млість. Даша поволі прокинулась. У відчинене вікно видно було рідкі зорі, і вітрець, залетівши, зашелестів аркушами листа. Потім з-за стіни з’явилася людська постать, сперлася ліктями знадвору на підвіконник і дивилась на Дашу.

Тоді Даша прокинулась зовсім, сіла й піднесла руки до грудей, де було розстебнуте плаття.

— Що вам потрібно? — спитала вона ледве чутно. Людина у вікні голосом Безсонова промовила:

— Я вас ждав на березі. Чому ви не прийшли? Боїтеся?

Даша відповіла, помовчавши:

— Боюсь.

Тоді він переліз через підвіконник, відсунув стола і підійшов до ліжка:

— Я провів огидну ніч, — я хотів повіситись. У вас є хоч яке-небудь почуття до мене?

Даша похитала головою, але губів не розтулила.

— Слухайте, Даріє Дмитрівно, не (іьогодні, завтра, через рік, — це повинно статися. Я не можу без вас існувати. Не примушуйте мене втрачати образ людський. — Він говорив тихо і хрипко і підійшов до Даші зовсім близько. Вона раптом глибоко, коротко зітхнула, дивлячись, як і раніш, йому в обличчя. — Все, що я вчора говорив, — брехня… Я дуже мучуся… У мене нема сили витравити вас з пам’яті… Будьте моєю дружиною…

Він нахилився до Даші, вдихаючи її запах, поклавши руки ззаду їй на шию, і припав до губів. Даша уперлася в груди йому, але руки її зігнулись. Тоді в заціпенілій свідомості пройшла спокійна думка: «Це те, чого я боялась і хотіла, але це схоже на вбивство…» Відвернувши лице, вона слухала, як Безсонов, дихаючи вином, бурмотів їй щось на вухо. І Даша подумала: «Так самісінько було у нього з Катею». І тоді вже ясний, розважливий холодок напружив усе тіло, і різкіший став запах вина, і огидніше бурмотіння.

— Пустіть же, — промовила вона, з силою відпихаючи Безсонова, і, відійшовши до дверей, застебнула, нарешті, комір на платті.

Тоді Безсонова пойняло шаленство: схопивши Дашу за руки, він притягнув її до себе і став цілувати в горло. Вона, стиснувши губи, мовчки боролась. Коли ж він підняв її і поніс, — Даша промовила швидким шепотом:

— Ніколи в світі, хоч умріть…

Вона з силою одіпхнула його, випручалась і стала коло стіни. Все ще важко дихаючи, він сів на стілець і сидів нерухомо. Даша погладжувала руки в тих місцях, де були сліди пальців.

— Не треба було поспішати, — сказав Безсонов.

Вона відповіла:

— Вц мені гидкі.

Він зараз же поклав голову боком на спинку стільця. Даша сказала:

— Ви збожеволіли… Йдіть звідси…

І повторила це кілька разів. Він, нарешті, зрозумів, підвівся і важко, незграбно виліз через вікно. Даша зачинила віконниці й почала ходити по темній кімнаті. Ця ніч була проведена погано.

Удосвіта Микола Іванович, човгаючи босоніж, підійшов до дверей, спитав заспаним голосом: