Олексій Толстой - Ходіння по муках

Здалеку кликали: «Дашо, Дашо!» Тоді вона сіла на пісок, поклала лікті на коліна й підперла підборіддя. Якби зараз підійшов Телєгін, сів з нею поруч, обняв рукою за спину і голосом суворим і тихим спитав: «Моя?» — відповіла б: «Твоя».

За горбком піску заворушилась сіра постать, що лежала ниць, сіла, схиливши голову, довго дивилась на місячну дорогу, що мінилася, наче на забаву дітям, підвелась і попленталась повз Дашу, похмуро, як мертва.

Серце у Даші сильно забилось, вона побачила, що це Безсонов.

Так почалися для Даші ці останні дні старого світу, їх залишилось небагато, насичених спекою догораючого літа, радісних і безтурботних. Але люди, звикнувши думати, що майбутній день такий самий ясний, як далекі синюваті обриси гір, навіть розумні і прозорливі люди, не могли ні бачити, ні знати нічого, що лежало далі миті їхнього життя. За миттю, барвистою, насиченою запахами, сповненою пульсуванням усіх соків життя, лежав таємничий морок… Туди ні на волосинку не проникали ні погляд, ні відчуття, ні думка, і тільки, може, невиразним почуттям, яке буває у звірів перед грозою, дехто сприймав те, що насувалося. Це почуття було, як незбагненна турбота. А в цей час на землю опускалась невидима хмара, що шалено крутилась якимись переможними і лютими і якимись падаючими і знемагаючими обрисами. І це було позначено лише смугою сонячної тіні, що закреслила з південного сходу на північний захід все старе, веселе і грішне життя на землі.

Безсонов цілі дні валявся коло моря. Розглядаючи обличчя: жіночі — усміхнені, припалі сонячним пилом загару, і чоловічі — мідно-червоні і збуджені, він з сумом відчував, що серце його крижаним шматком лежить у грудях. Дивлячись на море, думав, що от воно тисячі років шумить хвилями об берег. І берег був колись безлюдний, і от він населений людьми, і вони помруть, і берег знову стане безлюдним, а море буде так само набігати на пісок. Думаючи, він кривився, згрібав пальцями черепашки на купку і засував у неї погаслу цигарку. Потім ішов купатися. Потім ліниво обідав. Потім ішов спати.

Учора недалеко від нього швидко сіла в пісок якась дівчина і довго дивилась на місячне світло; від неї ледве чутно пахло фіалками. В заціпенілому мозку майнув спогад. Безсонов заворушився, подумав: «Е, ні, на цей гачок не підчепиш, к чорту, спати», — підвівся і побрів у готель.

Даша після цієї зустрічі стала боятись. Їй здавалось, що петербурзьке життя — всі ці горобині ночі — відійшло назавжди, і Безсонов, який незрозуміло чим вразив її уяву, — забутий.

Але від одного погляду, від цієї хвилинки, коли він чорним силуетом пройшов перед світлом місяця, в ній усе постало з новою силою, і не у вигляді невиразних і неясних переживань, а тепер було точне бажання, гаряче, як полудневий жар: вона прагнула відчути цю людину. Не любити, не мучитися, не роздумувати, — а тільки відчути.

Сидячи в заллятій місячним світлом білій кімнаті, на білій постелі, вона повторювала тихим голосом:

— Ах, боже мій, ах, боже мій, що ж це таке?

О сьомій годині ранку Даша пішла на берег, роздяглася, зайшла по коліна в воду і задивилась. Море було вилиняле, блідо-голубе і тільки де-не-де вдалині пойняте тьмяними брижами. Вода повільно то підходила вище колін, то опускалася нижче. Даша простягнула руки, впала на цю небесну прохолоду і попливла. Потім, освіжена і вся солона, закуталась у волохатий халат і лягла на пісок, уже теплуватий.

«Люблю лише Івана Ілліча, — думала вона, лежачи щокою на лікті, що пахнув свіжістю. — Люблю, люблю Івана Ілліча. З ним чисто, свіжо, радісно. Слава богу, що люблю Івана Ілліча. Вийду за нього заміж».

Вона заплющила очі й заснула, почуваючи, як поряд, набігаючи, ніби дихає вода разом з її диханням.

Цей сон був солодкий. Вона весь час почувала, як її тілу тепло й легко лежати на піску. І вві сні вона страшенно любила себе.

Коли призахідне сонце сплющеною кулею опускалось в оранжеву безхмарну заграву, Даша зустріла Безсонова; він сидів на камені коло стежки, що звивалася через плоске, заросле полином поле. Даша зайшла сюди гуляючи, і тепер, побачивши Безсонова, спинилась, хотіла повернути назад, побігти, але колишня легкість знову зникла, і ноги, обважнівши, наче приросли, і вона спідлоба дивилась, як він підходив, майже не Здивований зустріччю, як зняв солом’яного капелюха і вклонився, наче монах, — смиренним поклоном.

— Вчора я не помилився, Даріє Дмитрівно, — це ви були на березі?

— Так, я…