Телєгін винен був тим, що Даша сприймала зараз з особливою чутливістю весь цей навколишній утробний міщанський спокій, який не мав наміру, видно, довіку зрушити з місця, хоч вибіжи на вулицю та кричи диким голосом: «Жити хочу, жити!»
Телєгін був винен тим, що занадто вже був скромний і соромливий: не їй же, Даші, справді, говорити: «Розумієте, що люблю». Він був винен тим, що не подавав про себе звістки, наче крізь землю провалився, а може, навіть і думати забув.
І до всього цього суму, в одну з душних, як у печі, чорних ночей, Даші приснилося те саме, що й у Петербурзі, коли прокинулась в сльозах, і. так само, як і тоді, сон зник з пам’яті, наче пара з запітнілого скла. Але їй здавалось, що цей болісний і страшний сон віщує якесь лихо. Дмитро Степанович порадив Даші впорскувати миш’як. Потім було одержано другого листа від Каті. Вона писала:
«Люба Данюшо, я дуже скучаю за тобою, за своїми і за Росією. Мені дедалі більше думається, що я винна і в розриві з Миколою. Я прокидаюсь і так цілий день живу з цим почуттям провини і якоїсь душевної затхлості. І потім, — я не пам’ятаю, чи писала я тобі,-мене вже довгий час переслідує один чоловік. Виходжу з дому, він іде назустріч. Піднімаючись у ліфті у великому магазині, — він по дорозі вскакує в ліфт. Вчора була в Луврі, в музеї, стомилась, і сіла на лавку, і раптом почуваю, — наче мені провели рукою по спині, — обертаюсь — неподалік сидить він, худий, чорний, з густою сивиною, борода наче наліплена на щоках. Руки поклав на ціпок, дивиться суворо, очі запалі. Він не наміряється заговорити, не чіпляється до мене, але я його боюсь. Мені здається, що він якимись кругами навколо мене ходить…»
Даша показала листа батькові. Дмитро Степанович другого ранку за газетою сказав між іншим:
— Рибко, їдь у Крим.
Чого?
— Розшукай цього Миколу Івановича і скажи йому, що він роззява. Нехай їде в Париж, до жінки. А втім, як хоче… Це їхня особиста справа…
Дмитро Степанович розсердився і схвилювався, хоч дуже не любив показувати своїх почуттів. Даша раптом зраділа: Крим їй уявлявся синім чудесним простором, що шумить хвилями. Довга тінь від пірамідальної тополі, кам’яна лавка, розмаяний на голові шарф, і чиїсь стурбовані очі стежать за Дашею.
Вона швидко зібралась і поїхала в Євпаторію, де купався Микола Іванович.
Того літа в Криму був величезний наплив приїжджих з півночі. По всьому узбережжю блукали з облупленими носами колючі петербуржці з катарами і бронхітами, і галасливі, компанійські москвичі з лінивою і співучою мовою, і чорноокі кияни, що не розрізняють голосних «о» і «а», і багаті сибіряки, що зневажають цю російську суєту; смажились і обгорали аж до чорного молоді жінки й цибаті юнаки, священики, чиновники, статечні і сімейні люди, що жили, як і все тоді жило в Росії, розхлябано, ніби з перебитим попереком.
В середині літа від солоної води, спеки і загару в усіх цих людей зникало почуття сорому, міський одяг починав здаватись банальністю, і на прибережному піску з’являлись жінки, сяк-так прикриті татарськими рушниками, і чоловіки, схожі на зображення на етруських вазах.
В цій незвичайній обстановці синіх хвиль, гарячого піску і голого тіла, що лізло звідусюди, захитувались сімейні підвалини. Тут усе здавалось легким і можливим. А яка буде розплата потім, на півночі, в нудній квартирі, коли за вікнами дощ, а в прихожій тріщить телефон і всі комусь чимось зобов’язані, — чи варто думати про розплату? Морська вода з м’яким шурхотом підходить до берега, торкається ніг, і простягнутому тілу на піску, закинутим рукам і закритим повікам — легко, гаряче, солодко. Все, все, навіть найнебезпечніше, — легке й солодке.
Того літа легковажність і хиткість серед приїжджих перевершили всякі розміри, наче у цих сотень тисяч міських обивателів якимось гігантським протуберанцем, що вилетів одного червневого ранку з розпеченого сонця, відбило пам’ять і розважність.
По всьому узбережжю не було жодної благополучної дачі. Несподівано розривалися міцні зв’язки. І здавалось, саме повітря було сповнене любовного шепоту, ніжного сміху і неймовірних дурниць, які говорилися на цій гарячій землі, всіяній уламками стародавніх міст і кістками вимерлих народів. Так здавалося, що до осінніх дощів готується якась загальна розплата й гіркі сльози.
Даша під’їжджала до Євпаторії після полудня. Незадовго до міста, з дороги, що бігла курною білою стрічкою по рівному степу, повз солонці, ожереди соломи, вона побачила проти сонця великий дерев’яний корабель. Він повільно плив за півверсти звідси, по степу, серед полину, від верху до низу вкритий чорними, поставленими боком, парусами. Це було так дивно, що Даша ахнула. Вірменин, що сидів поруч з нею в автомобілі, сказав засміявшись: «Зараз море побачиш».
Читать дальше