Олексій Толстой - Ходіння по муках

Даша прочитала листа кілька разів, заплакала, особливо над тією ні в чому не повинною дитинкою, і сіла писати відповідь, писала її до обіду, обідала сама, — так, лише кілька крихт якихось, — потім пішла в кабінет і почала ритися в старих журналах, відшукала довжелезний якийсь роман, лягла на диван посеред розкиданих книжок і читала до вечора. Нарешті приїхав батько, запорошений і стомлений; сіли вечеряти, батько на всі запитання відповідав «угу»; Даша випитала: виявляється, скарлатинний хворий, трирічний хлопчик, помер. Дмитро Степанович, повідомивши це, засопів, сховав пенсне в футляр і пішов спати. Даша лягла в постіль, укрилася з головою простинею і вдосталь наплакалась за різними сумними речами.

Минуло два дні. Курна буря скінчилась грозою і зливою, що тарабанила по даху цілу ніч, і недільний ранок настав тихий і вологий — вимитий.

Вранці, саме коли Даша встала, зайшов до неї старий знайомий, Семен Семенович Говядін, земський статистик — худий і сутулуватий, завжди блідий мужчина, з русявою бородою і зачесаним за вуха волоссям. Від нього пахло сметаною; він не визнавав вина, тютюну і м’яса і був на обліку в поліції. Вітаючись з Дашею, він сказав без ніякої причини насмішкуватим голосом:

— Я за вами, женщино. Їдьмо на Волгу.

Даша подумала: «Отже, все скінчилось статистиком Говядіним», — взяла білого зонтика і пішла за Семеном Семеновичем вниз до Волги, до пристані, де стояли човни.

Поміж довгими дощаними бараками з хлібом, стосами дерева і цілими горами тюків з шерстю та бавовною блукали вантажники й тягалі, широкоплечі, широкогруді чоловіки і хлопці, босі, без шапок, з голими шиями. Декотрі грали в орлянку, декотрі спали на мішках і дошках; вдалині чоловік тридцять з ящиками на плечах збігали по хитких сходнях. Між возами стояв п’яний чоловік, весь у грязі й поросі, із закривавленою щокою, і, придержуючи обома руками штани, лаявся ліниво й матірно.

— Цей елемент не знає ні свят, ні відпочинку, — повчально зауважив Семен Семенович, — а от ми з вами, розумні й інтелігентні люди, їдемо знічев’я милуватися природою.

І він переступив через величезні босі ноги грудистого й губатого парубка, що лежав навзнак; другий сидів на колоді й жував французьку булку. Даша чула, як той, що лежав, сказав їй вслід:

— Пилипе, от би нам таку.

І другий відповів з напханим ротом:

— Чиста дуже. Мороки багато.

По широкій жовтуватій річці в хитких сонячних відблисках рухались силуети човників, прямуючи до далекого піщаного берега. Одного з таких човнів найняв Говядін; попросив Дашу правити стерном, сам сів на весла і почав гребти проти течії. Незабаром на блідому обличчі у нього виступив піт.

— Спорт — велика річ, — сказав Семен Семенович і взявся стягати з себе піджака, соромливо відстебнув підтяжки і сунув їх під ніс човна. У йього були худі, з довгим волоссям, кволі руки і гутаперчеві манжети. Даша розкрила зонтика і примружившись дивилась на воду.

— Пробачте за нескромне запитання, Даріє Дмитрівні, — в місті є поголоска, що ви виходите заміж. Правда це?

— Ні, неправда.

Тоді він широко осміхнувся, що було несподівано для нього інтелігентного заклопотаного обличчя, і кволим голоском спробував був заспівати: «Эх, да вниз по матушке по Волге», — але засоромився і з усієї сили вдарив веслами по воді.

Назустріч проплив човен, повний людей. Три міщанки в зелених і яскраво-червоних кашемірових платтях лузали насіння і спльовували лушпиння собі на коліна. Навпроти сидів зовсім п’яний гірчичник, кучерявий, з чорними вусиками, підкочував, наче вмираючи, очі і грав польку на гармошці. Другий швидко гріб, розгойдуючи човна, третій, махнувши кормовим веслом, закричав до Семена Семеновича:

— Звертай з дороги, шляпа, тудить твою душу. — І вони з криком і лайкою пропливли зовсім близько.

Нарешті човен зашурхотів по піщаному дну. Даша вистрибнула на берег. Семен Семенович знову надів підтяжки і піджак.

— Хоч я і міський житель, але щиро люблю природу, — сказав він примружившись, — особливо, коли її доповню є постать дівчини, в цьому я вбачаю щось тургенєвське. Ходімо в ліс.

І вони побрели по гарячому піску, вгрузаючи в ньому по кісточки. Говядін щохвилини спинявся, витираючи хустинкою обличчя, і говорив:

— Ні, ви гляньте, яка чарівна місцина.

Нарешті пісок скінчився, довелося видряпуватись на невелику кручу, звідки починались луги з де-не-де вже скошеною травою, що в’яла в покосах. Тут гаряче пахло медовими квітками. По березі вузького яру над водою росла кучерява ліщина. У видолинку, в соковитій траві, дзюрчав струмок, переливаючись у друге озерце — кругле. На березі його росли старі липи і корява сосна з одною, відставленою, як рука, гілкою. Далі, по вузькій гривці, цвіла біла шипшина. Це було місце, улюблене вальдшнепами під час перельотів. Даша і Семен Семенович сіли на траву. Під їх ногами синіла небом, зеленіла відображенням листя вода по звивистих ярках. Неподалік від Даші в кущі стрибали, одноманітно посвистуючи, дві сірі пташки. І з усією журбою покинутого коханця, десь у гущавині дерева туркотів, туркотів не вгаваючи дикий голуб. Даша сиділа, витягнувши жноги, опустивши руки на коліна, і слухала, як у гіллі покинутий коханець бурмотів ніжним голосом: