Олексій Толстой - Ходіння по муках

Він помовчав, опустив очі, потім глянув мимо Даші в глиб степу.

— На цьому полі під час заходу сонця відчуваєш себе, як у пустині. Сюди рідко хто забреде. Кругом —і ш полин, каміння, і в сутіні здається, що на землі нікого вже не залишилось.

Безсонов засміявся, повільно показавши білі зуби. Даша дивилась на нього, як дика птиця. Потім вона пішла поруч з ним стежкою. З боків і по всьому полю росли високі, з гірким запахом, кущики полину; від кожного лягала на суху землю ще не яскрава місячна тінь. Над головами, вгору і вниз, нерівно і тріпочучи, літали два кажани, ясно видні в смузі заходу.

— Спокуси, спокуси, нікуди від них не втечеш, — промовив Безсонов, — знаджують, заманюють, і знову потрапляєш в обман. Дивіться, як лукаво підстроєно, — він показав ціпком на круглий місяць, що висів невисоко, — цілу ніч буде плести мережі, стежка прикинеться струмком, кожен кущик — населеним, навіть труп здасться гарним і жіноче обличчя — таємничим. А може, воно справді так і потрібно: вся мудрість у цьому обмані… Яка ви щаслива, Даріє Дмитрівно, яка ви щаслива…

— Чому ж це обман? По-моєму, зовсім не обман. Просто — світить місяць, — сказала Даша уперто.

— Ну, звичайно, Даріє Дмитрівно, звичайно… «Будьте, як діти». Обман у тому, що я не вірю нічому цьому. Але — «будьте також, як змії». А як це поєднати? Що потрібно для цього?.. Кажуть, поєднує любов? А ви як думаєте?

— Не знаю. Нічого не думаю.

— З яких вона приходить просторів? Як її заманити? Яким словом приворожити? Лягти в поросі й заволати: о господи, пошли на мене любов! — Він неголосно засміявся, показавши зуби.

— Я далі не піду, — сказала Даша, — я хочу до моря.

Вони повернулись і йшли тепер по полину до піщаного пагорка. Несподівано Безсонов сказав лагідним і обережним голосом:

— Я до останнього слова пам’ятаю все, що ви говорили тоді у мене в Петербурзі. Я вас сполохав. (Даша, дивлячись поперед себе, йшла дуже швидко). Тоді мене кразило одне відчуття… Не ваша особлива врода, ні… Мене вразила, пройняла всього невимовна музика вашого голосу. Я дивився тоді на вас і думав: тут мій порятунок — віддати серце вам, стати жебраком, смиренним, розтанути у вашому світлі… А може, взяти ваше серце? Стати безмірно багатим?.. Подумайте, Даріє Дмитрівно, от ви прийшли, і я повинен відгадати загадку.

Даша, випередивши його, вибігла на піщану дюну.

Широка місячна дорога, мінячись, як луска, у важкому громадді води, обривалась на краю моря довгою і ясною смугою, і там, над цим світлом, стояло темне сяйво. У Даші так билося серце, що довелось заплющити очі. «Господи, врятуй мене від нього», — подумала вона. Безсонов кілька разів увігнав ціпок у пісок.

— Тільки вже треба наважуватись, Даріє Дмитрівно… Хтось повинен згоріти на цьому вогні… Чи ви… Чи я… Подумайте, дайте відповідь…

— Не розумію, — уривчасто сказала Даша.

— Коли ви станете бідною, спустошеною, спаленою, — тоді тільки настане для вас справжнє життя, Даріє Дмитрівно… без цього місячного світла — спокуси на три копійки. Буде — мудрість. І всього тільки й потрібно для цього розв’язати дівочий поясок.

Безсонов крижаною рукою взяв Дашину руку і заглянув їй в очі. Даша тільки й могла, що — повільно зажмурилась. Через кілька довгих мовчазних хвилин він сказав:

— Власне, розійдемось краще додому — спати. Поговорили, обміркували питання з усіх боків, — та й пізно вже…

Він довів Дашу до готелю, попрощався чемно, зсунув капелюха на потилицю і пішов понад водою, придивляючись до неясних постатей гуляючих. Раптом спинився, повернув і підійшов до високої жінки, що стояла нерухомо, закутавшись у білу шаль. Безсонов перекинув ціпок через плече, взявся за його кінці і сказав:

— Ніно, здрастуй.

— Здрастуй.

— Ти що робиш Сама на березі?

— Стою.

— Чому ти сама?

— Сама, тому що сама, — відповіла Чародєєва тихо й сердито.

— Невже й досі сердишся?

— Ні, голубчику. Давно заспокоїлась.

— Ніно, ходім до мене.

Тоді вона, відкинувши голову, мовчала довго, потім тремтячим, невиразним голосом відповіла:

— Ти збожеволів?

— А ти хіба цього не знала?

Він узяв її під руку, але вона різко висмикнула її й пішла повільно поруч з ним вздовж місячних відблисків, що линули по масляно-чорній воді слідом за їх кроками.

Вранці Дашу розбудив Микола Іванович, обережно постукавши в двері.

— Данюшо, вставай, голубко, ходімо каву пити.

Даша спустила з ліжка ноги і подивилась на панчохи й туфельки, — все в сірому поросі. Щось трапилось. Чи знову приснився той огидний сон? Ні, ні, було значно гірше, не сон. Даша сяк-так одяглася й побігла купатися.