Олексій Толстой - Ходіння по муках

— Ви були там? — сказав Безсонов. — Я чув, як убивали.

— Хіба було вбивство? Кого вбили?

— Не знаю.

Безсонов одвернувся і нерівною ходою, як невидющий, пішов по майдану. Залишки юрби окремими купками бігли тепер на Невський, де починався розгром кофейні Рейтера.

Того ж вечора Антошка Арнольдов, стоячи біля конторки в одній з прокурених кімнат редакції, швидко писав на вузьких аркушах паперу:

«… Сьогодні ми бачили весь розмах і красу народного гніву. Треба відзначити, що в погребах німецького посольства не було випито жодної пляшки вина, — все розбито й вилито в Мойку. Замирення неможливе. Ми будемо воювати до переможного кінця, хоч би яких жертв це нам коштувало. Німці розраховували застати Росію сонною, але при громових словах: «Вітчизна в небезпеці» — народ піднявся, як одна людина. Гнів його буде жахливий. Вітчизна — могутнє, але забуте нами слово. З першим пострілом німецької гармати воно ожило в усій своїй незайманій красі і вогненними літерами засяяло в серці кожного з нас…»

Антошка зажмурився, мурашки пішли у нього по спині. Які слова доводилось писати! Не те, що два тижні тому, коли йому було доручено скласти огляд літніх розваг. І він згадав, як у Буффі виходив на естраду чоловік, одягнений свинею, і співав: «Я порося, і не стидаюсь. Я порося, і тим пишаюсь. Моя маман була свиня, на маму схожий дуже я…»

«… Ми вступаємо в героїчну епоху. Досить ми гнили живцем. Війна — наше очищення», — писав Антошка, бризкаючи пером.

Незважаючи на опір пораженців на чолі з Бєлосвєтовим, стаття Арнольдова була надрукована… Поступку колишньому зробили тільки в тому, що вмістили її на третій сторінці і під академічним заголовком: «У дні війни». Зараз же до редакції почали надходити листи від читачів — одні висловлювали захоплене задоволення з приводу статті, другі — гірку іронію. Але перших було набагато більше. Антошці підвищили оплату за рядок і через тиждень викликали в кабінет головного редактора, де сивий і рум’яний, напахчений англійським одеколоном Василь Васильович, запропонувавши Антошці крісло, сказав заклопотано:

— Вам треба поїхати на село.

— Слухаю.

— Ми повинні знати, що думають і говорять мужики. — Він ударив долонею по великій пачці листів. — В інтелігенції прокинувся величезний інтерес до села. Ви повинні дати живе, безпосереднє враження про цього сфінкса.

— Результати мобілізації вказують на величезне патріотичне піднесення, Василю Васильовичу.

— Знаю. Але звідки воно, чорт знає, у них взялося? Поїдьте, куди хочете, послухайте і розпитайте. На суботу я жду від вас п’ятсот рядків сільських вражень.

З редакції Антошка пішов на Невський, де купив дорожній, військового фасону, костюм, жовті краги і кашкет; переодягнувшись у все це, поїхав снідати до Донона, де сам видудлив пляшку французького шампанського, і вирішив, що найпростіше поїхати йому в село Хлиби, — там у свого брата Кия гостювала Єлизавета Київна. Увечері він зайняв місце в купе міжнародного вагона, закурив сигару і, поглядаючи на жовті гетри, що мужньо порипували, подумав: «Життя!»

Село Хлиби, на шістдесят з чимось дворів, із зарослими агрусом городами і старими липами посеред вулиці, з великим на пагорку будинком школи, переробленим з поміщицького дому, лежало в долині, між болотом і річечкою Свинюхою. Сільський наділ був невеликий, земля пісна, — селяни майже всі ходили в Москву на заробітки.

Коли Антошка надвечір в’їхав візком у село, — його здивувала тиша. Тільки кудкудакнула дурна курка, вибігши з-під кінських ніг, загарчав під коморою старий собака, та десь на річці ляпав праник, та буцались два барани посеред вулиці, стукаючи рогами.

Антошка розплатився з глухим дідком, який привіз його із станції, і пішов стежкою туди, де за зеленню беріз виднівся старий рублений фасад школи. Там, на ганку, на півзогнилих східцях, сиділи Кий Кийович — учитель — і Єлизавета Київна і спроквола розмовляли. Внизу по луці простягнулись від величезних верб довгі тіні. Переливаючись, літали темною хмарою шпаки. Грав вдалині ріжок, збираючи череду. Кілька червоних корів вийшли з очерету, і одна, піднявши морду, заревла. Кий Кийович, дуже схожий на сестру, з такими ж намальованими очима, говорив, кусаючи соломинку:

— Ти, Лізо, до всього того надзвичайно неорганізована в галузі статевої сфери. Типи, такі, як ти, — є огидні покидьки буржуазної культури.

Єлизавета Київна з лінивою усмішкою дивилась туди, де на луці у світлі призахідного сонця жовкли і тепліли трава й тіні.