Олексій Толстой - Ходіння по муках

Далі, де переривався потік екіпажів, ішли, далеко розтягнувшись, сковзались по грязі солдати в накинутих на спини мішках і палатках. В безладній їх юрбі рухались вози з вантажем, з гвинтівками, що стирчали на всі боки, із скорченими наверху денщиками. Час від часу з соші на поле збігав чоловік і, поклавши гвинтівку на траву, присідав навпочіпки.

Далі знову колихались вози, понтони, повозки, міські екіпажі з промоклими в них постатями в офіцерських плащах. Цей гримотючий потік то звалювався у видолинок, збивався в купу, горлав і бився на місцях, то повільно витягався під гору і зникав за пагорбом. З боків у нього вливались нові обози з хлібом, сіном і снарядами. По полю, випереджаючи, проходили невеликі кавалерійські частини.

Іноді в обози з тріском і залізним гуркотом врізувалась артилерія. Величезні грудисті коні і їздові на них, татари, з бородатими лютими обличчями, лупцюючи по конях і по людях, наче плугом, розчищали сошу, волочачи за собою підстрибуючі тупорилі гармати. Звідусіль бігли люди, ставали на возах і махали руками. І знову змикалась ріка, вливалась у ліс, що гостро пахнув грибами, прілим листям і весь м’яко шумів від дощу.

Далі по обидва боки дороги стриміли з сміття і головешок комини, погойдувався розбитий ліхтар, на цегляній стіні розверненого снарядами будинку ляпала афіша кінематографа. І тут же, у возі без передніх коліс, лежав поранений австрієць, у голубому капоті, — жовте личко, мутні, тужливі очі.

Верст за двадцять п’ять від цих місць глухо перекочувався по димному обрію грім гармат. Туди вливались ці війська й обози день і ніч. Туди з усієї Росії тягнулись поїзди, навантажені хлібом, людьми і снарядами. Вся країна сколихнулась від гуркоту гармат. Нарешті настала воля всьому, що в забороні й духоті набиралось у ній жадібного, невтоленого, злого.

Населення міст, пересичене спотвореним, нечистим життям, наче прокинулось від душного сну. В гуркоті гармат був збуджуючий голос світової грози. Почало здаватися, що колишнє життя нестерпне далі. Населення із злорадною люттю вітало війну.

По селах багато не питали — з ким війна і за що, — хіба не однаково. Вже давно злоба й ненависть кривавим туманом вступили в очі. Час на страшні діла настав. Хлопці й молоді чоловіки, залидіивши жінок і дівчат, моторні й жадібні, набивались у товарні вагони, із свистом і сороміцькими піснями проносились повз міста. Скінчилося старе життя, — Росію, як великою ложкою, почало мішати й каламутити, все здвигнулось, зрушилось і сп’яніло хмелем війни.

Доходячи до смуги бою, що гримотіла на десятки верст, обози і військові частини розливалися й танули. Тут кінчалося все живе і людське. Кожному відводилось місце в землі, в. окопі. Тут він спав, їв, давив вошей і до паморок «гатив» з гвинтівки в смугу дощової імли.

Ночами по всьому обрію багровими високими загравами повільно розливались пожарища, іскряні шнури ракет креслили небо, розсипалися зірками, з наздоганяючим виттям налітали снаряди і вибухали стовпами вогню, диму й пилу.

Тут смоктало в животі від нудотного страху, їжилася шкіра й підгиналися пальці. Десь опівночі лунали сигнали. Пробігали офіцери з перекошеними губами, — лайкою, криком, штовханами піднімали опухлих від сну і вогкості солдатів. І, спотикаючись, з матірною лайкою і звірячим виттям бігли безладні купки людей по полю, лягали, схоплювались, і, приголомшені, одурілі, очманівши від жаху і злоби, вривалися в окопи ворогів.

І потім ніхто ніколи не пам’ятав, що робилося там, в цих окопах. Коли хотіли похвалитися геройськими подвигами, — як увігнаний був штик, як під ударом приклада хряснула голова, — доводилось брехати. Від нічного бою залишались трупи.

Наставав новий день, під’їжджали кухні. Мляві і промерзлі солдати їли й курили. Потім розмовляли про всяку погань, про жінок і теж багато брехали. Шукали вошей і спали. Спали цілі дні в цій оголеній, загидженій калом і кров’ю смузі гуркоту і смерті.

Так самісінько, в грязі й вогкості, не роздягаючись і тижнями не скидаючи чобіт, жив і Телєгін. Армійський полк, куди він був зарахований прапорщиком, наступав з боями. Більш як половина офіцерського і солдатського складу була вибита, поповнень вони не одержували, і всі ждали тільки одного: коли їх, напівживих від втоми і обшарпаних, відведуть у тил.

Але вище командування прагнуло до зими будь-що вторгнутись через Карпати в Угорщину і спустошити її. Людей не щадили — людських запасів було багато. Здавалося, цим тривалим напруженням бою, що не припинявся третій місяць, буде зламано опір безладно відступаючих австрійських армій, впадуть Краків і Відень, і лівим крилом росіяни зможуть вийти в незахищений тил Німеччини.