Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Звідси є вихід до лігва, — сказав Михан. — Треба похитати он ті брили.

Гравель указав на вертикально притулені до стіни здоровенні пласкі каменюки. Томирадові джури спробували відтягнути брили, але ті виявились надто важкими.

— Підважити б чимось… — Цапик посвітив на долівку, шукаючи щось, здатне послужити важелем.

— Може, оцим, — гравель простягнув йому свою бартку.

Джура скептично глянув на топірець.

— Це дуже міцне дерево, — запевнив слідопит. — Ще й заговорене.

Цапик гмикнув щось на кшталт «подивимось» й просунув бартку між каменюками. За рукоятку топірця взялись найдужчі з гриднів, смикнули. Брила трохи піддалась. Спільними зусиллями загону її відсунули, відкривши нерівний отвір.

Гридні один за одним пірнули до нового лазу, а звідти випірнув несамовитий жіночий вереск.

Отвір вів до більшої печери, частину якої займала збита з грубих колод клітка. В ній тулились одна до одної перелякані верховинки. Дівчата були брудними, нечесаними, у подертих. сорочках.

— Не кричіть! — гримнув на них Макарій. — Впізнаєте мене?

— Ти відун зі старого городища, — відізвалась чорноока горянка, довгі коси якої сягали поясу.

Візантієць підніс до клітки смолоскип, придивився, впізнав:

— А ти Станка, донька Сивіра.

— Так.

— Минулої зими я вигнав з тебе глистів.

— Так, — навіть у темряві було видно, як зачервонілась Станка.

Хтось із гриднів пирхнув.

— Це все дівчата з Бойвового племені, — доповів Томирадові візантієць.

— Як ви сюди потрапили? — запитав у чорноокої верховинки Волх.

— Нас привели сюди на навчання.

— До клітки?

— Ні, — втрутилась білява дівчина. — Корвон тримав нас у вежі, поводився з нами добре, а коли його вбили…

— Корвон мертвий? — Волх і княжич перезирнулись. Серед гриднів зчинився гомін.

— Його відьма вбила, — пояснила Станка. — А потім наказала найманцям запроторити нас до цієї ями.

— Що за відьма? — Волх дивився дівчині просто в очі.

— Молода, дуже сильна, — сказала та.

— Вона жила в Корвона?

— Ні.

— А звідки ж взялась?

— Не знаю, — промимрила Станка.

— Мені один найманець сказав, що вона прийшла зі Сходу, — докинула верховинка з кругленьким личком. — Що вона жриця богині смерті.

— Карни-Морани?

Круглолиця кивнула, очі її розширились. Видно було, що верховинку вжахнула сміливість двічі народженого, який наважився назвати страшну богиню її справжнім іменем.

— Тепер відьма тут над всіма володарює, — додала Станка. — Найманці їй підкоряються і волхви також.

— А ви тут хорваток бачили? — запитав Томирад.

— Ми чули, що сюди привели хорваток, — сказала білява верховинка.

— Скількох?

— Спочатку двох, а потім відьма привела ще одну, зі срібним волоссям.

— Зі срібним волоссям? — перепитав Волх. — Ви її бачили?

Верховинки заперечно закрутили головами.

— А інших двох хорваток?

— Я їх бачила, — сказала круглолиця. — Їх тримають у звіринці.

— Де? — схопився Цапик. — У якому ще звіринці?

— Там ведмеді живуть, — пояснила круглолиця. — Це недалеко звідси.

— Як туди дістатись?

— Он туди треба йти. — Станка вказала на збиті з кривих дощок двері. — Там зліва є лаз, звідти смердить.

— Скільки у замку найманців? — запитав Томирад.

— Було багато, але тепер лишилось десь так… з десяток.

— Було тринадцять, потім одного ведмідь порвав, — уточнила круглолиця, яка, видно, зналась з найманцями ближче за Станку.

— А як пройти до тієї дірки, що веде до пекла? — запитав Волх.

Верховинки перезирнулись.

— Ми про таке не знаємо, — сказала Станка.

— Звіринець охороняють?

— Там є лише челядник, який годує звірів.

— Йдемо! — наказав княжич. — Ламайте двері.

— Ми за вами повернемось, — пообіцяв верховинкам Макарій.

Двері виявились неміцними. Томирад і Цапик першими забігли до звіринцю. Заскочений гремівник не встиг підвестись з брудного сінника й впав зарубаним. Доброслава і Спірка зустріли родовичів радісним криком. Полонянок відв’язали від стовпів, але самостійно пересуватись вони не змогли.

— Доправте їх до тих верховинок, — наказав Томирад Михану і Макарію.

— А ви?

— Розвідаємо, де найманці.

— Я з вами, — сказав Волх. — Відьма може бути небезпечною.

Княжич кивнув і повів воїв сходами.

В ритуальній залі вони знайшли лише відьмаків-гремівників, котрих усіх посікли мечами. Куничі ледве встигли повернутись на сходи, коли почули: десь наверху б’ють у тривожний дзвін. Біля входу до скарбниці Томирадів загін наштовхнувся на «скорпіонів». Плащоносці підготувались до оборони і рушили на хорватів, закрившись щитами. Джури зі звіриним гарчанням кинулись на найманців, зустріли жорсткий опір й відкотились, забираючи мертвих і поранених. «Скорпіони» в тісному приміщенні вправно орудували мечами, а куничі заважали один одному, що не дозволило їм використати чисельної переваги.