Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Її тут зібрали чимало, проте направду добрих мечів Арата знайшла лише три. Два з них виявились занадто важкими для жіночої руки. В третьому жила споріднена з її прагненнями досконалість. Двобічно заточене лезо ледь розширювалось в бік жала, кровосток не доходив до держална і впирався у химерне клеймо. За ним Арата визначила походження клинка. Його породила кузня у Західному Курдистані.

«Як тебе сюди занесло?» — запитала вона в меча, погладжуючи лезо, на якому проступав зірчатий візерунок.

Воно у відповідь лише загадково блиснуло.

Смолоскип, котрий жриця принесла з собою, зашипів і почав гаснути. Час виповнення обітниць наближався. Арата прихопила з собою меч, поклала до перемітних сак усе знайдене золото й залишила скарбницю. Командир плащоносців чекав на войовницю за дверима.

— Вартові помітили ворогів, — доповів він, приймаючи саки з золотом із рук Арати.

— Багато?

— Щонайменше кілька десятків.

— Вони близько?

— Так, володарко.

— Готуються до штурму?

— Радше за все.

— Ви повинні не допустити їх до Брами.

— Зрозуміло. Але в мене усього дванадцять бійців.

— Ніхто не повинен заважати мені біля Брами. — Войовниця затримала холодний погляд на обличчі старого варяга.

— Так, володарко.

Арата піднялась на бастіон і пройшла до південної скелі. Там вже закінчували останні приготування. Гремівники зібрались під світильниками й гундосили щось священне. Голу Жаринку, міцно прив’язану до дерев’яної рами, збитої у формі грецької літери «х», поклали на пласкі брили перед Брамою. Арата помітила, що до рота білявки вставили кістяну розчепіру.

Вона покликала старшого з гремівників.

— Навіщо ви поклали їй між зубами цю кістку?

— Коли прийде Ваш Чоловік, її рот і лоно мають бути відкритими для його потреб.

— Мій Чоловік дасть собі раду й без ваших розчепір.

— Але ж вона верещатиме, якщо…

— Маєте рацію, — кивнула жриця й рушила до Брами.

Туман пульсував біло-блакитним світлом, немов в його надрах спалахували блискавки. Арата спробувала підійти до нього й відчула невидимий мур. Якась могутня Сила встала на обороні суміжжя світів. Жриця відступила й ще раз глянула на Жаринку. В синіх очах куниці хлюпотів безмірний жах, з горла виривались стогони. Гремівники намастили її тіло пахучими бальзамами, ретельно виголили міжніжжя й намалювали на животі білявки вітальну руну.

«Ми зустрілись на Могильній поляні, — подумки нагадала невістка Триликої, не турбуючись про те, чи чує її Жаринка. — Зустрічі у таких місцях, дівчино, ніколи не закінчуються добрим».

Арата зауважила, що мотузки заважають кровообігу в її кінцівках. Долоні й гомілки дівчини набули синюватого кольору.

«Занедбана дорогоцінна плоть, — посміхнулась войовниця. — Моєму Чоловікові таке не сподобається».

Войовниця подумки прошепотіла слова гімну, яким її у весільну ніч супроводжували старші жриці. Вона міцніше перехопила меча правицею й завмерла в очікуванні.

— Ті давні відьмаки були, певно, карликами, — промурмотів Макарій, коли вчергове застряг у хідниковому звуженні. Його голову геть запорошило, одяг розідрався в кількох місцях.

— Навпаки, давні люди були велетами, — відізвався гравель, що йшов попереду візантійця. Його шуба терла стіни, наче велика щітка.

— Тоді цей лаз прогризли давні щури, — припустив візантієць.

— Щури-велети! — засміявся за його спиною Краслав.

— Замовкніть! — наказав їм Томирад.

«До гирла вже недалеко», — погодився з княжичем Макарій. Про те, що чекає їх за виходом із підземелля, він намагався не думати. Візантієць просто ліз й ліз у темряві, безжально обдираючи собі боки. Хідник закінчився раптово. Коли стіни з боків зникли, він не втримав рівноваги й впав. Краслав, що йшов за ним, перечепився через ноги Макарія й також опинився на кам’яній долівці. Дзенькнула зброя.

— Тихо! — зашипів на них слідопит.

— Де це ми? — поцікавився колишній диякон.

— В печері під лігвом. Тут може бути засідка.

Почулось цокання кресала. Ще й ще раз. За мить попереду блимнув вогник.

— Давайте сюди смолоскипи. — Візантієць упізнав Цапиків голос.

Коли посвітлішало, виявилось, що загін потрапив до замкненої порожнини, що формою нагадувала купол.

— Це що, пастка якась? — Веслич здивовано оглядав печеру, на стінах якої вгадувались незнайомі гілчасті накреслення. Здавалось, цими стінами пробігли куріпки.