Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Я не брехав, — так само пошепки відізвався Михан, що лежав поряд із візантійцем.

— І як ми туди застрибнемо?

— Побачиш, — запевнив гравель й відповз до вкритого вітровалом байраку, де ховалась решта Томирадового загону.

З-за хмар раптом визирнуло свіже весняне сонце, й на лігво чаклунів упали шафранові промені. Вони підкреслили дику красу ребрастих скель, додали сніговим наростам рожевого та блакиті, розфарбували стіни веж у кольори старих пергаментів і слонячої кістки. Навіть на зловісні черепи впали теплі відблиски Хорсового вогню. З пам’яті візантійця виплила читана ним історія про воїнів Олександра Великого, які десь на Сході узяли приступом скельний замок, забравшись на стрімку гору за допомогою мотузяних драбин.

Чи є у хорватів мотузяні драбини?

Візантієць промурмотів охоронну молитву і приєднався до змерзлих товаришів.

Вони терпляче чекали, коли Громовий хребет накриють сутінки. Відтак, за знаком провідника, короткими перебіжками рушили до ущелини, що вела до сусіднього з лігвом плато, хаотично всіяного величезним камінням. Там прийшлось поблукати між закрижанілих кутастих брил, аж поки Михан не вказав на нічим не примітне, заметене снігом місце.

— Треба отут розгребти сніг, а потім пісок, — прошепотів гравель. — Але зробити це треба дуже-дуже тихо.

Томирад кивнув, і гридні взялись за роботу. Зі снігом впорались граючись, а от промерзлий пісок довелось довго вишкрябувати ножами. Врешті-решт з-під нього з’явилась припасована до якогось отвору дошка.

— Виймайте її, — наказав княжич.

Відкрилось гирло вузького лазу.

— Не запалюйте смолоскипів, — порадив гравель.

— Що це за печера? — запитав Волх.

— Підземний хідник, який веде майже до самого лігва, — пояснив Михан. — Колись давно тут жили могутні відьмаки. Вони просвердлили в скелях багато печер й хідників. Гравелі знайшли не всі з них, але знайшли більше, ніж Корвон.

— Невже він не знає про цей лаз? — Волх принюхався до повітря, що виходило з гирла.

— Корвон замешкав у лігві за молодих літ мого батька, а гравелі ходили цими горами від часів незапам’ятних, — нагадав слідопит.

— Я піду першим, — запропонував Цапик.

— Першим піде Волх, — визначив Томирад. — За ним я з джурами, а потім — усі решта. Зорян з Намаром охоронятимуть це гирло.

Над Карпатами визоріла ніч повного місяця. Остання ніч перед Рахманним Великоднем. На вежах чаклунського замку запалили смолоскипи. Їх було утричі більше, аніж зазвичай.

— Що накажете робити, пресвітла пані? — запитав в Арати відьмак з Корвонового почту.

— Готувати Моєму Чоловікові гідну зустріч.

— Себто вести срібноволосу до Брами?

— Серед іншого, — підтвердила нова владичиця Громового хребта. — А ще побожно читайте молитви та співайте ті гімни, у яких прославляється Трилика.

— Буде виконано, — шанобливо вклонився гремівник й залишив ритуальну залу.

Арата зважила в руці зв’язку ключів, яку вона зняла з пояса Корвона. Потім рушила до окованих залізом дверей. Один з химерно закручених залізних стрижнів відчинив замок. В печері громадились скарби Громового хребта. Золоті й срібні монети насипали просто у дерев’яні миски. В шкатулках знайшлись золоті ланцюги, персні, лали та смарагди. Арата байдужо перебрала дорогоцінні речі. Раптом під руку войовниці потрапила золота прикраса, майстерно зроблена у вигляді опецькуватої рибини зі смарагдовими очима.

Суринга . Маленька подоба Сонячної Риби. Войовниця згадала те спекотне літо, коли їй випало супроводжувати жрецьку процесію, що доправляла живе втілення Риби до Кам’яного кургану. Таке паломництво боги заповідали робити кожні дванадцять років. Виловлену в морі величезну рибину везли у наповненій морською водою гранітній ванні. Від південного сонця її захищав шкіряний балдахін. Вісімнадцять коней тягнули степовою дорогою багатоколісний повіз. За ним йшли жерці, несли на палях блискучі мідні диски й співали священні гімни на честь Синього Неба, Сура та всіх його аватар. Вожді степовиків під’їжджали до процесії, спішувались й шанобливо вклякали перед втіленням Сонячної Риби. Серед них був могутній богатир з угрів. Молодий, з гнучким тілом і вусами, чорними, як панцир хлібної жужелиці. Він сподобався Араті. Дуже сподобався. Якби не була нареченою бога, то віддала б йому свою цноту.

Войовниця посміхнулась своїм спогадам. Вона й досі пам’ятала збудливий запах богатиря, той владний і хтивий погляд, яким він на неї дивився. Вона причепила сурингу до свого череса й оглянула присутню у скарбниці зброю.