Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Все згіршується, — кивнув владика, — все неухильно занепадає.

— Каліюга [85] К а л і ю г а — четверта й остання (залізна) епоха світового циклу. Вона проходить під знаком прогресуючого занепаду й закінчується тотальним руйнуванням світу. , — погодилась з ним войовниця й непомітно для оточуючих перенесла вагу тіла на праву ногу.

— Доба твоєї богині.

— Так.

— А з ножем подолаєш звіра?

— Подолаю. — Арата знов розклала вагу на обидві ноги. Слава Триликій, їй повернуть ніж!

Цієї миті до Корвона підійшов один із «скорпіонів» й щось зашепотів йому на вухо. Арата використала цю мить, щоби оглянути присутніх у печері. Чаклуни виглядали жалюгідно, було видно, що їхні вміння обмежувались асистуванням на Корвонових требах. Зате від плащоносців струмила небезпека. Їхні обличчя застигли, але очі уважно слідкували за Аратою. Найманці зі Сходу добре знали, на що спроможні тендітні дівчата з трикутним татуюванням. А ще дружина Богомола зауважила, що печера має три виходи й жодний з них не зачиняється ані на ґрати, ані дверима. Хоча сюди її привели із зав’язаними очима, вона знала, що звідси до поверхні ведуть стерті сходи. Рівно шістдесят чотири сходинки.

— Біля Громового непрохані гості, — мовив Корвон, вислухавши доповідь охоронця. — Не бажаєш пополювати, о Арато Непереможна?

— Ти казав про ведмедя.

— Добре, — хижо вищирився владика гремівників. — Перед великою справою варто трохи розважитись.

Нижня печера, де тримали ведмедів і полонених, виявилась куди тіснішою за ритуальну залу. Й сморід тут стояв нестерпний. Арата лише мигцем глянула на прив’язаних до стовпів хорваток. Її більше зацікавили звірі. Тутешні ведмеді були не дрібнішими за тих, з котрими вона мала справу в малоазійських горах. Коли звірі ставали на задні лапи, їхні пащі опинялись на лікоть вище за Аратову голову.

— Як тобі мої ведмедики? — поцікавився Корвон.

— Ніяк, — чесно відповіла войовниця.

— Я годую їх м’ясом гравелів і верховинців. Ведмедикам подобається.

— Від людського м’яса звірі хворіють.

— Маю ліки, — запевнив владика.

— Й де ж ми будемо розважатись? — повернула до справи Арата. — У цій норі?

Корвон похитав головою. Він дав знак охоронцям залишатись на місці, підійшов до більшої з кліток, підніс до ґрат перев’язаний мотузкою непоказний шматок граніту, замурмотів примовки.

«Громовий камінь», — зрозуміла войовниця. Їй розповідали, що карпатські відуни збирають уламки тих скель, в котрі влучали блискавки. Що вони ревно вірять в Силу, яка буцімто мешкає в таких уламках. Ті зі старших жриць, які збирали мудрість у святилищах Царської землі, сміялись над подібними забобонами.

«Може, й дарма сміялись», — припустила дружина Богомола.

Ведмідь припинив гарчати, прикипів очима до Громового каменя. Корвон відв’язав клямку, відчинив дверцята клітки.

Одна із хорваток верескнула. Владика засміявся до неї:

— Ти поки що не на часі, красуне.

Він почав відступати від клітки, ведмідь, усе ще дивлячись на камінь, рушив за ним.

— Дай мені ножа, — звернулась до владики Арата.

Корвон не відповів, повільно відступаючи до виходу з печери.

Зачарований звір слухняно йшов за чаклуном. Войовниця примірила відстань до охоронців. Вона знала на власному досвіді: якщо миттєво перервати гіпнотичний зв’язок між Корваном і ведмедем, звір кинеться саме на чаклуна. Але тоді вона опиниться беззбройною, у невеликому приміщенні, проти двох досвідчених та насторожених найманців.

Зваживши все, Арата вирішила зачекати до наступного зручного моменту.

Корвон тим часом виманив ведмедя з печери й повів його до верхніх рівнів гірського замку. Спочатку Арата, а за нею і «скорпіони» рушили за дивною процесією.

Проходячи підземними поверхами, войовниця намагалась усе запам’ятати. Ось широкий прохід до ритуальної зали, ось вузькі лази, з яких тхне нечистим житлом, а ось оковані залізними смугами двері, за якими могла ховатись скарбниця або ж зброярня. Врешті-решт сходини вивели її на оточений частоколом утоптаний майданчик, що правив за бастіон. З західної сторони над ним громадилась кам’яна вежа, а з півдня нависали сірі скелі. Арата безпомильно відчула: Брама десь поміж тих скель.

Корвон упритул наблизився до звіра. Він дивився ведмедеві просто в вічі, але той, всупереч звірячій природі, не приймав виклику, а лише тихо гарчав, пускав піну з пащі й хитався, немов обпоєний бражкою. Раптом владика сховав громовий камінь й міцно притиснув долоню до ведмежого лоба. На звіра наче правець упав: він припинив гарчати, завмер. Відтак чаклун відійшов убік.