Навколо розкинулось місиво з поламаних дерев, поранених і мертвих воїв, переораного снігу й розкиданого каміння. А звідкись зверху на це місиво падали стріли. Довгі, опірені чорним.
— Тікаймо, — почув він голос гравеля.
«Куди?» — хотів запитати Макарій, але вчасно схаменувся й поповз за провідником. Ліва рука нестерпно боліла.
Вони пролізли під вузлуватим корінням старих ялин і пірнули до зарослого кущами приярка. Попереду й зліва від них також відповзали під рятівний покров лісу.
— Стрільці на тій горі! — крикнули ззаду.
— Обійдемо їх лісом. — Макарій впізнав Томирадів голос. — Веслич, Краслав, Дрого, усі — за мною!
Поряд з провідником і Макарієм раптом опинився Цапик. Він схопив провідника за комір шуби, здавив ним гравелеве горло, просичав:
— Зрадник!
— Ти помиляєшся, — прохрипів Михан.
— Вони знали, де ми будемо йти!
— Нас аж дві сотні. Всі гори знають, що ми йдемо і куди ми йдемо.
— Якщо не виведеш нас звідси, я тебе вб’ю, — пообіцяв джура, але комір відпустив.
— Виведу, — кивнув гравель, віддихався. — Рушаймо вже.
— Стіймо тут, — наказав Цапик.
— Навіщо? — не зрозумів Макарій.
— Треба зібрати вцілілих, знайти воєводу. Томирад зараз нападе на стрільців, а ми зможемо повернутись до поранених.
— Не треба повертатись, — похитав головою гравель. — У жодному разі.
— Чому?
— Це місце пристріляне. Ворог стоїть не лише на цій горі. Ворог слідкує, очікує. Всіх стрільців не відволічеш. Пораненим ми не поможемо, та й самі загинемо.
— Злапав страх?
— Не за себе. Адже сам бачиш — тут десяток добрих стрільців може покласти ціле військо. А ще й волошебні буревії…
— Чого порадиш? — підозріло прищурився Цапик.
— До вибору небагато маємо, — провідник не відвів погляду, дивився Спіркиному братові просто в очі. — Підемо таємною стежкою малим загоном. Зайдемо з того боку, де нас не чекають. Охорона лігва тепер розбредеться, ловитиме ваших по лісах і горах. Якщо захопимо їх зненацька, матимемо перевагу.
— Й кинемо воєводу, поранених? — Джурин прищур став майже прицільним.
— Гравель діло каже, — почули вони за спиною скрипливий голос Волха. Начальний могитич з’явився межи дерев, немов перенесений незримою Силою. Його бороду і волосся рясно всіяли тріски, ногавиці продерлись, з посоха щезло золоте зображення яструба. З порізів на обличчі виступила кров. Але погляд жерця зберігав звичну твердість.
— Волоше, ти цілий? — кинувся до жерця Цапик.
— Хорс Небодержець милував. — Той присів на повалене дерево. — Вороги зараз вчепляться у більший із залишків війська, підуть за тими, кого веде Стоймисл…
— Воєвода…
— Поранений. Я бачив, як він повів гриднів уперед, до гирла ущелини. Вороги підуть за воєводою, і ми йому тут не в поміч.
— Але ж у Стоймисла немає провідника.
— Йому до Громового не дійти, — твердо, немов рубаючи сокирою, сказав жрець. — А ми ще можемо.
Поки тривала суперечка, навколо них зібралось зо два десятка воїв, переважно з молодих. Не всі пережили напад бурі та обстріл так щасливо, як Макарій. Візантієць згадав про свій перший фах і заповзявся до лікування. Цапик з рештою куничів рушив на гору, помагати Томирадові. Волх залишився з колишнім дияконом, спостерігаючи за тим, як візантієць накладає лубки на зламані й вивихнуті кінцівки.
— Де вчився знахарства? — запитав його жрець.
— В місті Георгіада, в Мізії.
— Це в ромейських землях?
— Так.
— Чого ж тебе до Бойва занесло?
— Заздрість недобрих людей занесла.
— Й чому ж вони заздрили?
— Моїм знанням.
— Многознайка, значить, — пирхнув жрець. — А чим, повідай-но мені, будеш поперек лікувати?
— Настоянкою матригану [84] М а т р и г а н — Atropa belladonna I...
і коров’ячим маслом.
— А від серця що даватимеш?
— Чорну м’яту та пустирник.
— Дечого розумієш, — кивнув Волх. — Якщо виживемо, я з тебе вправного лікаря вироблю.
Вже сутеніло, коли вої повернулись з гори. Вони йшли мовчки, обтяжені скорботним вантажем. За знищення двох стрільців куничі заплатили життями чотирьох гриднів. Томирад кинув перед Волхом зброю та прикраси плащоносців. Крицю і золото. На вичорнених мечах і круглих медальйонах гнули хвости зображення скорпіонів. Жрець бридливо скривився й відштовхнув трофеї ногою.
— Вони бились вперто, немов вепри. Ми таких ще не бачили, — мовив княжич, сідаючи просто в сніг. Він виглядав геть знесиленим.
— Якщо лігво охороняють такі самі звірі, важко нам буде, — підтвердив Цапик, правицю котрого розпоров метальний ніж. — І зброя в них харалужна.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу