Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Скільки ж вас тут! — розсміялась войовниця, пролітаючи над засідками плащоносців.

Їй було байдуже до найманців, вона шукала Корвона.

— Ти мусиш, мусиш прийти, тобі потрібна срібноволоса, — шепотіла дружина Богомола, ширяючи у світлому небі.

Й раптом вона відчула його присутність .

Вона, ця присутність, наче заповнила увесь діл, заполонила усі його схованки та яруги, накрила річку й ліс зловісною темною марою. На ту суміжність світів, де знаходилась Арата, впали глибокі сутінки. На мить під її крилами наче щезло повітря, й жриці ледве вдалось утриматись в астральному небі.

— А він могутній чаклун! — напряглась Арата, вирівнюючи свій політ.

— Злякалась? — прошепотів примарний голос в її єстві.

— Здивувалась.

— Ти звідки?

— З лона Триликої.

— Жриця?

— Посвячена дружина Гадагхада.

— Я маю в це повірити?

— Якщо не віриш, запитай в Мого Чоловіка.

Пауза.

— Ти сказала, що знаєш діву зі срібним волоссям.

— Я привела її до тебе.

— Де вона?

— У надійній схованці.

— Чого тобі треба?

— Я хочу зустріти Свого Чоловіка на порозі Серединного світу.

— Й це все?

— Так.

— Ти приведеш срібноволосу до мене?

— Якщо ти присягнеш Гадагхадові в тому, що дозволиш мені бути при Брамі у мить Його з’яви.

— Ти ставиш умови мені, владиці Корвону?

— Так.

— Не по чину дієш.

— Коли зі мною богиня, чини не важливі.

— Навіщо це тобі?

— Він Мій Чоловік.

— Він обрав для мешкання жіноче тіло.

— Мені байдуже до Його тілесної форми.

Пауза.

— Хіба ж у Серединному світі Йому потрібна буде дружина?

— Це не тобі вирішувати, владико Корвон .

— Й не тобі.

— Звісно. Запитай в Нього. Моє ім’я Арата Непереможна.

Довга пауза.

— Гаразд, я, Корвон, син Шоркая, присягаю Р’та ар-Гадагхад , що при вступі Його до юдолі смертних ти, Арато, стоятимеш при Брамі.

— Вільно й притомно стоятиму.

— Вільно й притомно. Присягаю.

Присутність Корвона почала танути. Арата склала крила й пірнула до поступливої безодні, що відчинила свою вирву для переміщення мандрівного духа. Невістка Триликої прискорилась, огортаючи себе вібраціями низької реальності. Ось її вкрила пекуча плівка Сіро-блакитного порогу, ось вона випірнула з глевкого мурища порогу Бузинового.

Червоне сяйво в очах і зимна темрява ями-схованки.

Довго-довго Арата звикала до Серединного світу. Відновлювала владу над тілом, звільняла шлунок і стравохід від залишків волхвинного зілля. Міркувала, оцінювала почуте.

Корвон присягнув, але довіри до нього войовниця не відчувала. Вона здогадувалась, що чаклун дихає ревнощами. А значить, може зламати присягу або ж знайти якийсь спосіб перетворити її на пусту формальність. За таких обставин віддавати йому білявку було б легковажно. Арата неквапом розібрала маскувальне віття, вибралась на підсоння, виглянула за край скельної корони, що оточувала майданчик з ямою-схованкою.

На порослому мохом вапняковому виступі, трохи нижче схованки, стояв високий чоловік, весь у чорному. Він спирався на простий ясеневий посох без прикрас і верхівки. Арата закам’яніла.

— Бачиш, Арато Непереможна , я тебе знайшов, — тонкими губами Корвона замість гордої посмішки пробігло якесь летюче викривлення.

«Ось воно!» — зрозумів Макарій, побачивши дивовижну хмару. Він ані на мить не забував, що хорватському анабазису протистоїть чародій, здатний керувати погодою. Усі ці дні він чекав на щось подібне, і ось воно з’явилось. Непроглядно-чорна заклубочена стіна рухалась улоговиною з дивовижною швидкістю. Вона виривала ялинки з корінням, гнала перед собою сніговий вал, у якому біснувато крутились дрібні й великі уламки лісу.

Вої Білого племені підняли щити в марній спробі захиститись від буревію. Хтось іззаду шарпнув Макарія. Той обернувся, побачив гравеля, що показував на велику брилу поряд зі стежиною. Візантієць зреагував миттєво, що, певно, врятувало йому життя. Він забіг за брилу одночасно з ударом снігового валу.

Здавалось, світ перевертається догори ногами. Здоровенна гілка зірвала каптур з голови колишнього диякона, жорстоко розідрала йому обличчя. Мокрий сніг заліпив рот, потрапив до горла, Макарій не міг дихати. Щось важке впало на нього, ледь не зламавши хребта. Ліву руку боляче притиснуло до брили. Він довго, нестерпно довго боровся із задухою й тим, що на нього впало. Звільнившись, він звівся на ноги, прокашлявся. Коли дихання відновилось, візантієць почув крики. Йому вартувало зусиль розліпити очі.