Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Не підходь! — наказав голос в її голові.

— Це ти, Мій Повелителю?

— Відійди і чекай.

— Як звелиш.

Арата зупинилась за п’ять кроків від танучого веселкового контуру, що лишився від світлоносної величі її чоловіка. Вона бачила, що тіло, яке вже не належало Жаринці, струшує лихоманка, бачила, як витягується у пасма-промені посріблене свіжою сивиною волосся. В перебігу цих перетворень дівоче тіло спускалось усе нижче, аж поки знову не вляглось на раму. Його ще раз тіпнуло, і все завмерло. Брама згасла. Невістка Триликої здогадалась, що переселення завершено. Богомол залишив примарну плоть, яка служила йому в іншому світі, й замешкав у Жаринкиному тілі. Тепер його дух оволодіває новим вмістилищем. Ще кілька хвилин — і він стане божественно невразливим для всього сущого у смертному світі. Жриця помітила, як на лівому стегні дівочого тіла просто в неї на очах відкрився й набряк кров’ю продовгуватий поріз. Незнищенний слід Раглового меча перебрався на нову плоть Богомола. Зволікати не можна.

— Аграт ар-ород Р’та! — крикнула Арата, підстрибнула до тіла й занесла над ним меч.

— Що ти робиш?! — запитав голос в її голові. Зараз божественний чоловік Арати міг лише запитувати.

— Твоя мати наказала мені повернути тебе додому. Мандри Серединним світом лише роз’ятрюють твою рану.

— Не роби цього! Ти ж моя…

— Такою, о Мій Чоловіче, є воля богині. — Меч впав на горло юного тіла, відділивши від нього сиву голову.

Єство жриці струсонуло сповнене болю, безнадії та люті виття. Араті здалось, що над мертвим тілом клубочиться темна хмарка.

Войовниця заспівала:

— В її сині немає потворності, немає вади, немає безсилля …

Наступної миті хорватська стріла увійшла до лівого вуха Арати й вийшла з правого.

— Не встиг, — простогнав Томирад, опускаючи лук. — От же кляте відмисько…

— Хто це? — Цапик підбіг до закривавленого тіла білявки. — Хорсе Вседержителю! Це ж Стоймислова Жаринка!

— Боги карають перелюбниць, — мовив княжич, не дивлячись на труп воєводиної доньки. Томирад відкинув лук й, припадаючи на прострелену ногу, підійшов до мертвої Арати. Він чоботом підчепив стрілу, що стирчала з її голови, перевернув мертву жрицю обличчям догори, придивився до золотої рибки, причепленої до її череса, сказав:

— Лише подумати, що така-от миршава відьмочка і знищила самого Корвона Громича… Предивні діла богів нічних і денних.

[року дев’ятсот сьомого за ромейським численням, у трьохсоте літо від розпаду Аварського каганату, у сто дев’яносто третє літо від смерті Крума, кагана болгарського, у двадцять друге літо від походу Хельга Київського на радимичів, у двадцять перше літо від воцаріння Лева Мудрого, імператора ромеїв, та позбавлення престолу Константинопольського патріарха Фотія, у п’ятий рік війни угрів у землях греків, моравів і чехів]

— А потім ти знайшов той гриб, який продовжує життя до ста років? — запитав Волха Макара старший з правнуків, коли той нарешті завершив оповідати про свій анабазис, про взяття Чаклунського замку та загибель служительки богині.

— Скільки тобі повторювати: немає такого гриба і не було ніколи.

— А всі кажуть, що в чаклунів був один такий. Кажуть, що ти його з’їв і ні з ким не поділився, — не вгавав малий.

— Дурниці кажуть, не слухай.

— А чому ж ти тоді так довго живеш?

— Такою є воля богів.

— А те, що усі, хто був з тобою в Чаклунському замку, вже померли від старості, це також «воля богів»? — запитала руда онука. Не лише кольором волосся, але й допитливістю вона вдалась у свою бабку.

— Не всі з них померли своєю смертю, — зауважив той, хто колись був дияконом церкви Святої Ірини у Георгіаді. — Пресвітлий князь Томирад і дядько Цапик загинули у битві з уграми, княгиню Доброславу ще молодою ужалила гадюка…

— Знаю, — кивнув молодший правнук. — Це їй було за те, що вбила змію, коли вони з бабою Спірославою горами бігали.

— Баба Риска розповіла?

— Ага.

— Змій не можна ображати. Зміїні боги такого не забувають і не вибачають.

— Ми ніколи не ображаємо гадюк, вони ж наші родовичі, — докинула правнучка. Дівчинка мала чорні очі верховинців і світле м’яке волосся людей Білого племені.

— А ще куниці і тури, — докинув Волх.

Діти перезирнулись: мовляв, хіба ж ми того не знаємо? Прадід геть забувся за тими своїми казковими оповідками, має нас за нетямущих пуцьвірків.

— А Людевіт-кунич каже нам, що зміїчі стали родовичами, а куничі і туричі завжди ними були, — поскаржився наймолодший з правнуків.