Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Премудрі й преблагі боги вчинили серед нашого племені третій рід, замість вигиблого в давні часи роду Ведмедя, — нагадав Макар. — Я став найпершим у Змієвому роді, а мої сини і сини дядька Цапика — ваші діди — взяли за себе дів-верховинок, що вклонялись зміїним богам. За це всьому нашому племені помагає сам Рагл Бісоборець, найвищий і наймогутніший зі всіх зміїних богів. Тож скажи Людевітові, що боги бачать далі за людей. Зміїв рід підпирає нині могуття Білого племені не згірше за роди Куни і Тура. Наші і з уграми славно б’ються, і треби побожно чинять.

— І після княгині Доброслави змії у нас нікого не чіпають, ані нас, ані куничів, ані туричів, — мовила правнучка. Маленька змійка з верховинськими очима.

— Вірно кажеш, — кивнув Волх. — А тепер біжить, зміїчі, грайтеся, а я піду, вчиню славень отчим богам.

Він зайшов до капища, де поряд стояли Стрибожий і Раглів ідоли, уклякнув перед требовищем. Відтак став молитись. Він казав цю саморобну молитву вже багато років, іноді звужуючи її, а іноді, навпаки, вставляючи до неї нові імена та події. Від часів перемоги над Корвоном, коли хорвати і верховинці почали шлюбитись між собою, молитви змінились. Тому Волх Макар не надавав особливого значення словесним поконам. Головне, вчив він молодших могитичів, щоби слова були щирими, а душа прагнула досконалості.

Цього разу він мовив таке:

«Ви, боги, що колись прихистили мене, мандрованого сироту, не дайте згаснути роду моєму і Білому племені, від вас сущому. Ви, боги, що допомогли знищити Богомола і чаклунську твердиню, обороніть нас від демонів і лісового блуду, від зла, що ховається в темряві, а паче того, від зла, що ховається в душах людських. Ви, боги, що мудро з’єднали спільною боротьбою і спільними шлюбами верховинців з Білим племенем, збережіть мир і спокій, наповніть плодами жіночі лона, поля збіжжям, а ліси — звірятами, грибами і ягодами. Нехай хвороби, блуди і заздрощі оминають городища і засіки наші. А ще, боги, майте милосердя до тих, хто відійшов до Нав’я, а серед них і до тієї войовниці-рахманки, яка не пустила демона до нашого світу і ймення котрої я не відаю. Бо ж хто іще, окрім мене, прохатиме вас за безіменну?»

Завершено у березні

2014 року

Уперше Анемподеста побачили у Зміївці на Зелені Свята, одразу після перемоги козаків отамана Приблуди над хоругвою Гржимуцького. Анемподест йшов з півночі і ніс загорнуте у шмату палацове бра [87] У XVII столітті бра виглядало як коштовне настінне дзеркало з підсвічником. Останній іноді був елементом металевої рами бра. . Селянам про дзеркало він розповів, що йде паломником до Єрусалима, аби поставити у Храмі Гробу Господнього ікону Чорної Богородиці. Цей образ, казав зміївчанам зайда, намалював божевільний відлюдник, чернець Свято-Єфимівського монастиря. Простому людові, натякав Анемподест, заборонено дивитися на ікону аж до виповнення часів, тобто до скорого Суду Божого. Він вимагав від селян хліба й сметани, погрожуючи прочанськими пристрітами, а ті зачинялися по хатах і ховали від нього худобу, дітей, куткові та колискові обереги. Сільські драби хотіли його побити, але старші жінки їх відмовили, боячись таємничого образу. Двійко кіз таки поздихало, й Анемподестові насипали у торбу коржів. Гідно прийнявши цю данину, він велемовно, з греко-латинським цитуванням, благословив Зміївку на довічне благобуяння.

Уникнувши таким чином голоду, Анемподест знайшов у Хирлицькому лісі покинуту дегтярами халабуду й тимчасово відмовився від подальших мандрів. Він був упевнений, що силою незборимих обставин (котрі уявляв абстрактно) встигне до Святої Землі на Покрову.