Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Де вона?

— Не пам’ятаю.

— Її проводили через залізо?

— Ні, ні, не проводили, не проводили, не водили і не приводили, вину заховали, на смерть послали, — заторохтіла причинна. — Нею відкриють ворота, нею розчистять дорогу, нею спрямують, нею вторують…

— Звідки дорога? Від якої брами?

— …через небесні ворота стежина йде. Той стежиною йде, прийде. А вона ж, куничка-калитка, діва-обида, воротарка, воротарочка, оборотна служенька, його зустрічатиме, на царство вінчатиме, за руки братиме, у поля вестиме, на стіл саджатиме…

— Чия вона дочка? Котрого з куничів?

— …служенька, служенька, комашине круженько, — торохтіла далі Тітіра, дивлячись у землю, пританцьовуючи, розгрібаючи босими ногами дорожній пил. — На тій горі, у тому дворі, де ти був-гуляв, Блудня замовляв, вже не Пек живе, вже не Пек княжить, скарби свої стражить. Там ворітний стовп, там…

Причинна раптом замовкла і подивилась на Пекича, наче на страшне чудо. Ні-ні, зрозумів Волх, вона дивиться крізь нього. Дивиться, в бік річкових верб і далі. Він навіть озирнувся про всяк випадок: чи не повстає за спиною якась потвора.

— Той! — зміїно засичала Тітіра.

— Де? — Волх підніс до безтямних очей причинної відшліфований майже до сферичної форми кришталь. — Де та брама? Де? Кажи, ну!

— На горі-гірці відкриється дірця. — Очі Тітіри прикипіли до каменя.

Волх повів каменем вліво-вправо. Очі причинної, наче прив’язані до нього, також зрушились спочатку вліво, а потім вправо. Рот її розкрився, слина капала на вужика, що звивався біля ніг Тітіри. Ще один гаспид виповз з трави біля Волхового посоха.

— Де та гора, кажи! — запитав жрець, вливаючи у свій голос залізо владності й мідь вимоги.

— У Корвона-гуримича, у Чорного Громича .

— На Громовому хребті? — Він підніс камінь аж до кінчика її носа, так, що зіниці причинної скосились до самого перенісся.

— Між двома зміями, між двома стовпами … — Тітіра мовила все тихше, очі її безтямно дивились у напівпрозорі, оповиті молочно-білим серпанком, кришталеві надра. По «двох стовпах» її мурмотіння перейшло в невиразний сухий шелест.

Волх дзьобом золотого яструба, що вінчав його жрецький посох, несильно ударив причинну в чоло. Та зойкнула, затрусилась, впала на своє лахміття, здивовано закрутила головою. Вужики з-під її ніг хутко поповз до трав’яного берега. Пекич сховав камінь і швидким кроком, не озираючись, рушив до капища. Про суть загадкового «Того», що розігнав лісових духів та боженят, він здогадувався й раніше, але тепер сягнув упевненості. Також він зрозумів, що серед куниць є дівчина або жінка, яку демон обрав собі за провідницю. Проте найголовнішим, про що повідала йому Тітіра (чи то через неї царственна неня-сарпа), було місце проникнення демона у Серединний світ. Шлях Богомола пролягав через знане місце Сили, розташоване високо в горах.

« Їжачі боги! Брама на Громовому хребті, — мурмотів собі під ніс Пекич. — Те ще містечко, борони мене Хорс! Й без того було клопоту, а тепер ще й Громовий хребет… Тьху!»

Він не питав у Тітіри, коли відкриється брама. Будь-хто з могитичів знав про весняну вершину юлу-коловорота. Всі брами поміж світами відкривались раз на рік, у святу ніч проти Рахманного Великодня [58] Р а х м а н н и й В е л и к д е н ь — одне з найбільших та найдавніших язичницьких свят, що сягає своїм корінням доби неоліту. Дата його блукаюча. Рахманний Великдень настає на ранок після ночі першого повного місяця за весняним рівноденням. Таким чином у ІХ столітті він припадав на третю декаду березня або на початок квітня. .

«Маємо ще зо півроку, це добре», — визначив Волх.

Зрештою, це була одна-єдина обставина, до якої пасувало означення «добра».

Чим більше Жаринка приглядалась до своєї рятівниці, тим загадковішою здавалась їй невисока темноволоса жінка, яка запропонувала називати себе Хамдуною. Стоймислова донька розуміла, що справжнього свого імені войовниця їй не відкриє, але й родильне дещо прояснило. Темноволоса прийшла до Серединного світу на півдні, у володіннях халіфа. Її перший крик почув край, віддаленість та чужість якого Жаринці й уявити було несила. Значить, вирішила куниця, життя Хамдуни пройшло у довгих мандрах, і вона бачила такі дивовижні місця, про які навіть старші купці лише чули. Це частково пояснювало її дивовижну військову вправність, невтомність м’язів та явну звичку до мандрівних злиднів. Хамдуна вживала їжу раз на добу, пила мало води й не спішила змивати з себе кров і бруд.