Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Присягни, жінко.

— Трімурш-рта гя’а-шабдай тарі-Бау! Присягаю трьома ликами Великої богині та іменем її Бау , — голосно мовила войовниця, виглянула за насип і сотворила мудру , «дашком» з’єднавши кінчики пальців двох рук над своїм закривавленим чолом.

Нова нарада тривала недовго. Чаклун знов лементував, але його не слухали. Білявці розв’язали ноги і штовхнули до насипу. Очі хорватки розширились від жаху. Йти вона не хотіла. Один із хуторян почав рогатиною колоти білявку в спину. Та верескнула, але залишилась на місці.

— Геть-геть! — кричали їй, аж захлинались, болотні мешканці.

Рогатина вжалила хорватку у шию.

Та приречено заплакала. Спотикаючись, рушила до Богомолової дружини, що терпляче чекала, не виходячи з-за насипу. Арата не мала сумніву, що невидимі лучники тримають під прицілом її позицію. Вона молила богиню, щоби мочарники не здогадались влаштувати засідку за брамою. Навіть діти, засівши з луками на болотяних купинах, могли стати смертельною загрозою при відступі.

Білявка дійшла до насипу. Вона не відривала очей від страшної войовниці, чекаючи, що та принесе її в жертву просто на цьому тоці.

— Ти розумієш, про що я говорю? — спитала у хорватки Арата.

— Так, преподобна жрице, — кивнула та. — Не все, але розумію.

Білявку трусив дрож. Вона була геть мокрою, без череса, штанів і взуття. З розбитого носа на її підборіддя стікала кривава цівка. Розпатлане волосся збилося в ковтуни. Крізь розідрану сорочку Арата бачила її тіло — брудне, все у синцях і подряпинах.

— Я тебе не вб’ю, не бійся. Розумієш?

— Я чула: ти принесеш мене в жертву.

— Ти чула брехню.

— Ти збрехала?

— Тепер ти належатимеш богині і робитимеш те, що я тобі накажу. — Одним ударом меча Арата розрубала мотуззя, яким хуторяни зв’язали білявці руки; рана відізвалась на цей рух болем, з неї знову вихлюпнулась кров. — Якщо не робитимеш, я тебе битиму. Буде боляче. Підемо на південь.

— Вони здогонять, — крізь стогін прошепотіла бранка. Кров зі страшним болем відновила свій біг у її зап’ястках і пальцях. Руки затерпли так, що вона ледь змогла розправити брижі на задертій сорочці.

— Тепер жаб’ячі діти слабкі, налякані і не мають вождя, — пояснила Арата, уважно оглядаючи капище і тин обабіч брами. — Допоки тутешній староста не пришле своїх воїв, нас залишать у спокої. А ми втечемо.

— Болотами?

— Іншої дороги немає.

— Для чого… Навіщо ти мене в них забрала?

— Ти допоможеш мені.

— Це ж ти врятувала мене, коли…

— Я.

— Ти поранена. — Голос білявки потвердшав. — Я вмію зупиняти кровотечу.

— Потім. Зараз жаб’ячі діти націлили стріли, — не підводячись на ноги, Арата, наче павук, перебігла від насипу до брами. — Якщо будемо гальмувати, мста жаб’ячих дітей переможе їхній страх.

— Я швидко бігаю, — запевнила хорватка.

«В лісі ти бігла, як корова, — подумки посміхнулась войовниця. — Але маєш довгі сильні ноги. Може, й витримаєш…»

— Як тебе називають? — запитала вона уголос.

— Я Жаринка з роду Куни. — Білявка, за прикладом Арати, навприсядки рушила до брами. — А твоє?

— При народженні мене нарекли Хамдуною, на честь доньки праведного володаря [57] Х а м д у н а — донька легендарного абасидського халіфа Ґаруна ар-Рашида (правив у 786—809 рр.) , — сказала дружина Богомола, підважуючи замковий брус. — Можеш називати мене цим ім’ям… Заринко.

Брус впав, стулки воріт розійшлись. За брамою на них чекали неозора болотна ніч й ображена Володарка ропух.

— Зачекай, відуне! — почув Пекич крик Тітіри.

Він усе ще стояв на тій дорозі, що вела від Березового горба до річного перелазу й далі, до капища. Причинна бігла, а її брудне вретище віялось, наче жмут зміїних хвостів.

— Срібне волосся! — мовила Тітіра віддихавшись.

— Про що мовиш? — Холод сів на плечі Волха, який жодній людині не розповідав про останні слова Пекового пророцтва.

— В неї тепер срібне волосся, — майже пошепки повідомила причинна. — Ти ж відаєш про срібне волосся.

— Від нього небезпека, — кивнув двічі народжений, до болю в пальцях стискаючи посох із золотим яструбом на верхівці. — Так в кого срібне волосся ?

— У діви, яку… яку вполював Той .

— Хто вона? Я її знаю? — Холод сповз з плечей Волха аж до попереку.

— Знаєш, знаєш, — затрусила брудними космами причинна. — Бачив, бачив…

— Хто вона?

— Куничка, турова сестричка.

— Повідай її ім’я.

— Не пам’ятаю. — Личко Тітіри раптом зморщилось, нагадавши Волхові запечене в глині яблуко. — Не пам’ятаю.