Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

«Певно, теж звідкілясь вкрали», — припустила Арата і скинула ідола на підлогу. Від удару в жаб’ячої подоби відкололась голова. Й відразу наче важкий тягар зістрибнув з грудей Богомолової дружини. Вона на повні легені вдихнула повітря, що пахло черешневою смолою і смертю.

Войовниця відчула задоволення своєї богині і заспівала. Коли ж пісня закінчилась, а кров на її обличчі висохла, вона залишила осиротілий дім улицьких богів і ще раз обійшла хутір.

Перестарки, жінки й діви-улички так і не наважились висунутись з житлової будівлі, що зберегло їм життя. Можливо, серед них ховалась і жриця Жаби, але Араті було не до неї.

Вона повернулась до того місця, де вмирав воїн з акінаком. Вусань ще змагався з Мораною-Смертю, намагався підвестись з колін, але почорнілі жили вже проступили всім його тілом. Рясний піт стікав голеною головою, капав з вус, зіниці звузились, на губи вийшла піна, а прикрашені коштовними перснями пальці корчила судома. Отрута мала відправити його у Нав’є ще до сходу сонця. Відправити після мук та соромітних вивержень. Арата підібрала акінак і добила ним вусаня, прохромивши йому серце. Істинний воїн має повагу та милосердя до переможеного, якщо той у бою виявив відвагу і військове вміння.

Вона побажала вусаневі щасливої дороги до Нижнього острова воїнів, а на пам’ять про нього відтяла оселедця й зняла один з перснів — золотий, з чорним каменем Сили.

Такого її вчили древні книги і старші жриці.

«Є що згадати, — вирішила войовниця, погладжуючи чорний камінь, — та пригода й направду вийшла славною. Крадії отримали добрий урок, проте самої Жаби мечем не дістати. Цікаво, чи пам’ятає зелена потвора приниження, отримане тоді від Арати Непереможної?»

Може, то болотний сморід закрутив їй голову, а може, Володарка ропух підтвердила її здогадку, але Араті здалось, що між її скронями незвично захололо. Войовниця приготувала зброю, закріпивши на ремінних петлях меч, ножі і метальні стрілки, затиснула в зубах духову трубку й тихо-тихо сповзла з болотяної купини до трясовиння.

Тут, знала вона, починається підводна стежка, що веде до хутора. Ще ранком вона помітила, як цим таємним шляхом ходили місцеві, і вирішила ним скористатись. Жодного разу вона не змусила воду відізватись звуком на її просування. Болотна змія пропливла між її ногами, драговиння обліпило все тіло, але Арата не зупинилась і не прискорилась. Концентрована і спокійна, вона подумки повторювала слова древнього поета:

Раптом просто перед нею з темного болотного лона випірнула величезна жаба.

«Привіт, о Володарко ропух, — подумки розсміялась Арата. — Давно не бачились!»

Жаба дивилась на неї і надувалась, щоби голосним кумканням попередити мочарних виповзнів про небезпеку. Але не встигла. Войовниця гостро заточеним нігтем пропорола її надуте черево. Драговина тихо і сумно булькнула, проводжаючи жаб’ячий дух до Нав’я.

Ще кілька кроків непевною твердю — і Арата досягнула острова, де мочарники збудували своє укріплення. На відміну від хутора уличів, за центр якого правила велика житлова будівля, тутешнє поселення складалось з багатьох очеретяних хиж, що своєю формою нагадали дружині Богомола шоломи гвардійців багдадського халіфа. Вона раптом згадала, як у дитинстві любила дивитись на урочистий виїзд намісника Пророка з Мадінат ал-Мансур [55] М а д і н а т а л - М а н с у р (Місто халіфа ал-Мансура) — історичне ядро Багдада, цитадель-резиденція на західному узбережжі Тигру, заснована у 762 році. До нашого часу не зберіглась. , як палали на сонці золочені шоломи і виткані сріблом плащі його охорони, як її старша сестра захоплено шепотіла імена комонних красенів: «…бін-Мутадір, ал-Афшин, бін-Сулбат…». На мить уява Арати перестрибнула з холодних мочарів під сонце, що розжарювало різьблені плити Баб-Хурасан [56] Б а б - Х у р а с а н — Хурасанська брама, північно-східний виїзд з Мадінат ал-Мансур. . Кутики її очей ледь зволожились.

Войовниця схопилась за стебло осики, підтягнулась і забралась на укріплений подвійним тином берег. Вона згадала, що Кругле місто халіфа ал-Мансура також оточував подвійний мур, й ледве стримала сміх, народжений самою можливістю подібного порівняння.