Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

Чужинка, забувши про рану, відмірювала болотами версту за верстою, й Жаринка ледве встигала за нею. Хамдуна рушила не на південь, а на південний схід, де трясовиння де-не-де помежовувалось із сухими, порослими березняком острівцями. Схід сонця не зупинив їхньої втечі, але, побачивши Хорсів диск над туманним обрієм, войовниця зупинилась задля молитви й принагідного лікування.

Жаринка знала, що досвідчені воїни ніколи не лікуються уночі. Волхви казали, що навмисне припинення кровотечі злостить нічних демонів і рани потім погано загоюються. Лікуватись треба під Стрибожими променями. Хамдуна не порушила цього покону. Вона сотворила молитву, показала рану сонцю й тільки після цього покликала свою нову рабиню. Стоймислова донька промила поріз чистою водою зі шкіряної фляжки, присипала її якимось яскраво-червоним порохом (її родовичі використовували для цього сосновий пилок) та приклала зелене моховиння, зрізане зі старої липи. Обробляючи рану, Жаринка зауважила дивне татуювання на ураженому плечі войовниці: трикутник і дві крапки в ньому. Роздивитись малюнок уважніше вона не ризикнула, закривши його разом з раною моховинням. Кров з очищеного від струпа порізу насотала моховиння і зупинилась.

Деякий час вони відпочивали. Відтак чужинка одягнула коротку сорочку, що ледве сягала лосиних штанів, фарбовану в чорне безрукавку з телячої шкіри й підперезалась неширокими ременями, спорядженими численними петлями, мідними гачками та отворами для кріплення зброї, фляжки, кресала та решти мандрівного причандалля. На шию і поперек вона почепила обереги, на пальці одягла золоті і срібні персні. Дивлячись на це багатство, Жаринка пошкодувала за втраченим амулетом Матері Куни, який у неї, разом із чересом, грошима, взуттям, штанами і зброєю, відібрали мочарники.

Куниця придивилась до озброєння войовниці і мусила визнати, що воно незвичайне. Лезо химерно вигнутого, на дві сторони заточеного, меча зачорнили, щоби його блиск не зрадив під час нічної атаки. Кинджал мав надзвичайно тонке лезо, майстерно виковане з харалужної сталі. Метальні ножі-рибки, вкриті химерними письменами, Хамдуна порозсовувала по кишеньках безрукавки. Там вони не дзвеніли й не заважали рухатись. Й нарешті, на ременях було закріплено найцікавіше: запаковане до шкіряного футляру сталеве віяло з отруйними стрілками та вісім не менш отруйних стрижелів — рідних братів тих двох, що вкоротили життя туричам з Лівсунового городища. Малий лук войовниця, за допомогою Жаринки, прилаштувала на спині таким робом, щоби він не намулював рану. Ще Хамдуна мала ланцюг-удавку з металевими кулями на кінцях, шматок гострого бронзового дроту, змотану у кільце тонку шовкову мотузку та духову трубку з набором оперених голок.

Помивши ноги, войовниця змазала їх смердючим мастилом з мідного циліндрика. Запах був таким нестерпним, що Стоймислова донька відбігла на протилежний бік острівця. Побачивши її маневр, Хамдуна пояснила:

— Це засіб від п’явок та болотних змій.

— Такий смердючий?

— Його варять з чорнила морських спрутів, гірського масла [59] Г і р с ь к е м а с л о — нафта. і жиру пустельних гризунів. Це мастило дорожче за золото. Давні царі дарували його своїм найкращим розвідникам.

— Тобі його цар подарував?

— Ні, — хитнула головою Хамдуна-Арата. — Людина, яка дала мені цей засіб, має владу, перед якою схиляються навіть царі.

— Й хто ця людина?

— Колись розповім, — пообіцяла войовниця. — А тепер, якщо ти не хочеш й собі намастити ноги, рушаймо. Жаб’ячі люди страшенно злі, довго йтимуть за нами.

Вони продовжили рухатись на південний схід, іноді легко пробігаючи трав’яними галявинами, іноді до стегон занурюючись у драговиння. Хмари комашні висіли над тутешніми мочарами, але під вечір дихати стало легше. Жаринка відчула, що вони вертаються до лісового краю.

Хамдуна тепер йшла обережніше. Час від часу вона зупинялась, прислухалась і принюхувалась до легеньких вітерців, що віяли з північного заходу.

— Вони наздоганяють, — повідомила войовниця, коли наблизились сутінки, а під ногами весело зашурхотіла глиця. — Але ліси вони знають погано і вночі не подужають швидко йти. Ми зможемо випередити їх.

— Цілу ніч йти? — перепитала Стоймислова донька.

— Якщо побіжимо, то ранком зможемо залізти на дерева і до полудня перепочити. Ти казала, що вмієш бігати швидко.

— Вмію, — зітхнула втомлена переходом через болота Жаринка. — Якщо треба бігти, значить, будемо бігти.