Валентин Чемерис - Ярославна

Переможець Мамая, він залишить цей світ несподівано, у 1389 році у віці всього лише 39 років.

Згідно Житія [23]він був міцний, високий, плечистий і досить огрядний та товстий – «чреват вельмы и тяжек собою зело». (Чи не це стало причиною його ранньої смерті?). Мав чорну бороду і волосся, а ще – дивний погляд.

Той дивний – за Житієм – погляд завжди хвилював велику княгиню Євдокію, дочку великого князя Суздальського Дмитрія Костянтиновича, кохану жону Дмитрія Донського.

Скінчить він свої дні 19 травня 1389 року (літописи не пояснюють причини його раптової смерті) і буде похований у великокняжій усипальниці Архангельського собору Кремля. Вся Москва приходила прощатися зі своїм князем і щиро його оплакувала. [24]

Нагла кончина мужа, здорового і міцного, ще й не старого, якому б ще жити та жити – як підрубала княгиню Євдокію. На похоронах мужа вона плакатиме, причитатиме й голоситиме, побиваючись за ладом своїм в горі великому… Плач її – народно-пісенний, істинний перл плачів руських жінок всіх часів та епох, увійде до фольклорних надбань, вразить навіть літописця, і він запише його до Воскресенського літопису. [25]

Плач той, голосіння Євдокії Дмитрівни в Москві в році 1389-му пролунає, до речі, через 204 роки після плачу Ярославни на валах Путивля. Він створений ніби під впливом голосіння жони Ігоря Святославича. І нині він вражає своєю хвилюючою поетичною образністю, сердечним щемом, що передає справді велике і – не побоїмося цього порівняння, – красиве горе княгині. Тільки руські жінки могли так «карить». (Кара – плач-голосіння по загиблих і померлих на Русі). І поетична «кара» – ритуальне голосіння княгині Євдокії, і сьогодні вражає, хоч відлунало 621 рік тому, як пишуться ці рядки.

…І надходив рік 1184-й, останній перед походом Ігоря Святославича на половців. Тоді руські князі здобули велику і славну перемогу над кочовиками, що й спонукало Ігоря Сіверського і собі спробувати здобути такої ж слави.

Отож, рік 1184. Руський літопис повідомляє, що «того року Бог вложив у серце Святославу Всеволодовичу, князю київському, і великому князю Рюрикові Ростиславичу добрий намір: піти на половців. Розіслали послів по навколишніх князях, не всі згодилися йти на половців («Далеко нам іти униз Дніпра. Не можемо ми своєї землі пустою зоставити. Але якщо ти підеш на Переяславль, то зберемося з тобою на Сулі»). І Святослав, невдоволений на своїх братів, рушив, приспішуючи похід свій і подвигнутий Божим промислом, тому старші сини його не встигли з чернігівської сторони. Він же йшов по Дніпру і став там, де ото брід, що називається Інжир. І там перебрів він на ворожу сторону Дніпра, і п’ять днів шукали вони їх, половців… Половці ж, побачивши Володимирове військо, що сильно йшло на них, побігли, гнані гнівом Божим святої Богородиці. А ті руси, що їхали вслід за ними, не догнавши їх, вернулися і стояли на місці, котре йменується Єрель і яке Русь зове Угол. (Річка Оріль при впадінні в Дніпро утворює кут – вище сучасного Дніпропетровська – В.Ч.).