Валентин Чемерис - Ярославна

Загляньмо до словників рідної мови.

Плакати – лити сльози (з горя, від болю, зворушення і т.ін.).

Побиватися, тужити за ким, чим-небудь – проливати сльози. Та й прикладів у житті для плачу – більше ніж досить.

Чи може плач полегшити страждання? Запитання, як і сам плач – здається, вічне. І в той же час ніби вже й вирішене. Нині спеціалісти переконані: горе можна вилити в сльозах. Як кажуть, поплакав і – легше стало на серці, на душі. З цим – що сльози допомагають переносити горе, – здається, й Дарвін згоден. При сильних фізичних стражданнях різко допомагає, наприклад, скрегіт зубів, сильні крики, плачі-голосіння-тужіння, вигибання всього тіла… Це пояснюється відволіканням уваги в сторону і розрядами нервової енергії.

Але є різновид плачу, коли він виступає одним з давніх літературних жанрів, що характеризується лірико-драматичною імпровізацією на теми нещастя, смерті тощо. Такий плач може бути як у прозі, так і у віршах – старовинні жалібні обрядові пісні на похоронах, поминках, обрядах або й весіллі. Зрештою, такий плач (як жанр) це – між іншим, високопоетична, за своїми літературними достоїнствами, – жалібна пісня, що виражає скорботу, сум, тугу за померлим чи загиблим. За тими, хто не повернувся з війни. Стилістика такого плачу використана і в деяких текстах Біблії – одна з книг Ветхого Заповіту є зразком такого жанру. Так званий «Плач Єремії». Чи подібні плачі в гомерівських поемах. Свого часу плач широко поширився в руській обрядовій і побутовій народній поезії. Крім плачу Ярославни із «Слова», наводяться й інші приклади. Хоча б плач московської княгині Євдокії над тілом Дмитра Донського, [21]«Плач пермських людей» та ін. Відомі плачі, написані руськими авторами XVII ст., зокрема анонімний «Плач о пленении и конечном разорении Московского государства» (1612). Плач (як жанр народної творчості) поряд з духовними віршами слугував порятунком для душі людини. Найвідоміший серед таких плачів – це плач про Іосифа Прекрасного із Ветхого Заповіту, що був у всі часи улюбленим персонажем на Русі.

В Україні – це голосіння, тужіння. Теж жанр усної народної поетичної творчості, пов’язаний з похоронами та деякими іншими обрядами. Різновиди голосіння відомі в багатьох народів світу (люди є люди, до якої б національності вони не належали). Як і думи, українські голосіння виконуються речитативом, але з більшою експресивністю та імпровізаційністю. Вони близькі до руських плачів і причитань. Але, як писатиметься, за радянського часу голосіння майже зникли з побуту. Мовляв, за радянських часів життя стало чи не розпрекрасним. Не будемо дискутувати, яким воно стало за радянських часів насправді, але й за них люди помирали, а кладовища стрімко розросталися. Тож плакали-тужили і побивалися на похоронах і в Країні Рад.

Але з усіх давньоруських плачів, українських, пізніше російських, найзнаменитішим став, звичайно ж, – плач Ярославни на валах у Путивлі. Про нього й піде мова в наступній частині нашої розповіді. Це про ті часи, коли жінки воїнів, які не повернулися з Половеччини, «заридали», вимовляючи словами:

…Дев’яти літ від роду отрокові, що став великий князем московським, – випаде тридцятилітнє правління (і ще стільки ж самого життя), що виявиться надзвичайно бурхливим: одна війна змінюватиме іншу, тож він раз по раз мав поспішати з полками то на північ, то на захід, то на південь своїх володінь. Він також першим з руських князів очолив збройну боротьбу проти монголо-татарського іга і буде зарахований до лику святих.

До цього він, себто Дмитрій Іванович (Донським він стане пізніше), великий князь володимирський і московський (з 1359 року), онук Івана Калити, подолав своїх суперників – правдами і неправдами – у запеклій боротьбі за великокнязівську владу – суздальсько-нижегородського, рязанського і тверського князів, централізував державне управління, поліпшив військову справу і навіть зробив спробу підпорядкувати церкву державній владі.

Збудував перший кам’яний кремль у Москві.

У 1378 році завдав поразки татарам на річці Вожа. [22]Через два роки на чолі об’єднаної руської раті, що нараховувала до 150 000 воїнів, до складу якої входили й українські та білоруські загони, в Куликовій битві розгромив військо золотоординського темника Мамая, за що й був прозваний Донським. Але після перемоги жити йому, ще молодому, зостанеться всього лише дев’ять років.