Валентин Чемерис - Ярославна

В останню ніч перед поїздкою майже не спала. Її наче щось трусило і тіпало. Душа не могла вгамуватися, Єфросинія, на глупу ніч дивлячись (десь далеко над бескиддям Карпат свіркали блискавиці й ледь чутно гриміли громи), кудись поривалася, щось шукала. Те, що вже неможливо було знайти…

Лише під ранок якось змусила себе прилягти, а прилігши, замовила віщий сон:

– Живу в Києві на горах, кладу хрест у головах, – хрестик під подушку вона й справді на сон віщий поклала, – з ким вінчатися, з ким заручатися, з тим і за руки держатися…

Шепотіла в пітьмі спочивальні (а десь над бескиддям далеких Карпат блискавиці свіркали, громи гриміли, аж до Галича відлуння докочувалося), квола свічечка ледь-ледь блимала…

– Понеділок з вівторком, середа з четвергом, п’ятниця з суботою, неділенька-удовиця – який сон мені присниться. Дай мені, Боже, того повидати, з ким маю вік вікувати…

Він і приснився, як на часинку заковизла. Той, до кого її вранці мали везти весільним поїздом, на який вже поскладали бочечки з медом, з ким вона мала вік вікувати…

Ой, приснився ж, як перед нею уродився.

З’явився уві сні молодик, високий, тонкий станом, голубоокий князь. На голові в нього шолом позолочений у промінні сонечка сяє, на грудях броня ратника, біля пояса меч висить. Русі вуса й борідка, приязні очі… Стоїть, коня за вуздечку тримає і так ласкаво до неї усміхається…

Єфросинія й схопилася. Приклала руки до грудей, серденько чомусь сполошено-радісно пташкою в грудях забилося…

Ой, приснився ж, як перед нею уродився…

Ой, гарний же князь, як намальований – треба хутчій до нього в дорогу ладнатися, аби з ним вік звікувати…

Нянька до спочивальні із свічкою в руках заглянула.

– Княгинько, дитинко, пора.

Єфросинія намагається серце в грудях притримати – ось-ось воно, здається, випурхне з грудей…

– Вже… пора?

– Пора, княгинько, пора. Вже над Карпатами світає, і перед рундуком хоромів княжих весільний поїзд тебе чекає…

Коли в ті далекі часи галичани їхали зі свого Галича чи й взагалі з князівства до стольного Києва (або на Наддніпрянщину), то неодмінно казали:

– Оце їдемо в Украйну, – з наголосом на «а».

Казали так: в Україну їдуть, – хоч Галичина й у ті часи була Україною, бо входила до складу Київської Русі.

Але ще й у двадцятому столітті з Галичини їздили «в Україну». Згадаймо хоча б популярну свого часу пісню Р. Купчинського: «Зажурились галичанки» (співається жваво і весело): «Зажурились галичанки та й про тую зміну, Ой виходять наші стрільці десь на Україну: «Хто ж нас поцілує в уста малинові, В карі оченята, в чорненькії брови?», Галичанки дарма хвилювались-побивались, було й у Галичині – хоч стрільці звідти й поїхали на Україну – кому цілувати їх в «уста малинові».

І коли Єфросинію, середульшу дочку галицького князя Ярослава Осмомисла, видавали заміж за Ігоря Сіверського, вона теж ледь чи не плакала. Не тому, що заміж видавали – вона вже була дівчиною на порі, й пора було обзаводитись власною сім’єю, – а тому, що віддавали так далеко.

– Ой, завезуть мене в Україну, не повернусь я більше в Галичину до свого батенька і до своєї неньки…

І – не повернеться. Бо й справді завезуть далеко. Хоча й там, куди її завезуть, була все та ж Україна, що й у Галичині.

Завезуть її в Сіверську землю Київської Русі, а це ще далі Києва.

Сіверяни – одне із східнослов’янських племен (союз племен). Жили по Десні, Сейму, Сулі – починаючи з І тисячоліття н.е. Займалися орним землеробством, скотарством, рибальством, мисливством та ремеслами. (Це у них дув сіверко – холодний, пронизливий вітер). З VIII – до початку IX століття платили данину хозарам. В кінці IX ст. разом з полянами ввійшли до складу Київської Русі. Від назви цих племен походить назва Сіверського князівства – куди й везли середульшу дочку Ярослава Осмомисла. Або – Новгород-Сіверське, по назві свого головного міста. Удільне князівство Чернігово-Сіверської землі. Виникло у 1096 році, займало територію по р. Снові й середній течії Десни, пізніше й по р. Сейму. (В окремі роки до нього входила територія в’ятичів – дрімучі ліси, заливні луги… В середині XII ст. відокремилось від Чернігівської землі – не обминула і його хвороба міжусобиць. Вело боротьбу проти кочових племен – найяскравіший епізод якої описаний у «Слові о полку Ігоревім». Під орудою того, до кого везли Єфросинію в якості жони – Ігоря Святославича. Але похід той станеться значно і значно пізніше, після того, як вони поберуться. Тоді ж Ігор відзначиться невдалим походом на половців і завдяки цьому назавжди залишиться в історії, та ще завдяки немеркнучому «Слову» про його похід…