Валентин Чемерис - Ярославна

І ось наставало збуджене й приємне сум’яття в домі нареченої, котра із своїми подругами, як і велить традиція, готувала придане – шили простирадла, відбирали рушники («утиральники»), салфетки й «завіси», підбирали подарунки женихові та його родичам. У свою чергу родичі невістки теж мали клопотів по зав’язку: обдирали тварин, пекли хліб, смажили-варили яства, готували питво. І наречена щодня зустрічала подружок – так годилося, – причитанням, скаржилась – теж так годилося, – на свою долю, плакала по своїй дівочій волі – за традицією вона мала «голосити» біля порога вітальні й обіймати кожного гостя.

Потім визначався день весілля, оголошувалося придане, що було чи не найважливішим обрядом руського весілля. Воно складалося з постелі, домашнього начиння та прикрас (а часто й рабів), грошей і нерухомості, якщо наречена була із знатного роду.

Починаючи із «змови» (рукобиття) і до весілля – який би не був довгий строк – жених не мав права бачити свою майбутню жону.

А потім подруги нареченої топили лазню (перед цим наречена мала кланятись подругам в ноги і просити їх затопити лазню). І там наречена причитала й голосила, прощаючись із своєю волею, коли їй все їдно розплітали косу, розчісували волосся. Після лазні – Єфросинію це чекатиме в Новгород-Сіверську – рожевощока і схвильована, і рада-радісінька тому, що відбувалося, наречена з розпущеним волоссям сідала в хаті за столом, все ще голосячи по своїй утраченій волі-воленьці. Це називалося: «наречена прощається із своєю красною красою». А красна краса у свою чергу вважалася символом дівоцтва і являла собою віночок зі стрічками, надітий на голову молодої. Присутні, слухаючи причитання нареченої, як і велить обряд, плакали (наречена плакала чи не найгучніше), а під час розплітання коси виривалася і не давала її розплітати.

В останній раз волосся дівчини запліталося в одну косу – наступного дня їй уже заплетуть дві коси (символ заміжжя), і надівали молодій жіночий головний убір – очіпок або кіку. Він щільно закривав волосся, викладене або в пучок, або віночком навколо голови. – на Русі жінці вважалося непристойним виходити на вулицю або знаходитись в домі при сторонніх без хустки…

Розплітаючи Єфросинії косу, дружки жалібно (а чомусь виходило ніби аж весело), виводили:

Голосисто і чомусь-таки аж радісно дружки виводили:

Невмолимо, як приречення, – так їй тоді здавалося, – надходив день, коли треба було вирушати в дорогу – ой, далеку, далеку, чи не на край світу від Галича! Вирушати поїздом весільним, на вози якого вже складали бочечки з медом. Ось тоді Єфросинія заплакала насправжки, а не за обрядовою традицією. Лячно стало від однієї лише мислі, що треба покидати отчі хороми, де їй було так надійно і затишно, і ладнатися бозна-куди і бозна до кого. До якогось Ігоря Святославича, про якого вона ні сном, ні духом… І в живі очі його жодного разу не бачила, а має з ним віднині вік вікувати… Своїм ладом називати… О доле, чому ти така неласкава до дівчат?… Ой, людоньки, та що ж це таке… Та за віщо ж їй таке… Та вона ще й заміж не збиралася йти, як у Галич сватів принесло…

– Не плач, дитино моя, не журися, – втішала її ненька, сльози витираючи. – Мене теж молоденькою та дурненькою, пташам ще неопереним, з батькового гніздечка вихопили, завезли в далину під Карпати до князя, якого я до того теж у живі очі не бачила… Анічого… Звиклася й під Карпатами. Бо тепер тутечки моя батьківщині. А твоєю батьківщиною стане Сіверщина. Радій, що тебе посватано. І посватано за князя. Гірше, коли б не посватали. Хай плачуть старі дівки та восени Покрову благають: «Ой, Покровонько, покрий мою головоньку…» А ти ладнайся в дорогу. Радій, що тебе князь посватав. Вже й поїзд весільний, – казала, як вирок виносила, присуд жахливий, – княжі люди приготували…

Поїзд весільний княжі люди таки приготували, а Єфросинія все ще співала: