Валентин Чемерис - Ярославна

У ті давні часи і фата ще не була прозорою, як нині, це була хустка із щільної тканини, якою і закривали обличчя невістки. Його нікому не дозволялося бачити. Навіть за руки молоді трималися через хустку-фату.

Часто під час весілля хустка-фата ставала мокрою від сліз. Наречена плакала не тому, що йшла заміж за нелюба (хоча і таке траплялося, адже її волею і симпатіями ніхто не цікавився), вона оплакувала свій рід, що його кидала, переходячи в інший рід; сльозами давала знати своїм вже втраченим батькам, як вона їх любила…

А вже після заміжжя молода мала заплітати дві коси, а не одну, як до заміжжя, коли вона перебувала у статусі дівчини, і неодмінно накривати голову хусткою, адже у волоссі її знаходиться велика сила.

Весілля вважалося початком нового сімейного життя двох людей, тож про нього заздалегідь починали домовлятися батьки нареченого і нареченої. Вони ж і вибирали пару для свого сина чи дочки. А почуття останніх тут не мали аніякого значення. І це було в нормі, адже так виходили заміж (женилися) батьки молодих, їхні бабусі-дідусі і взагалі всі предки. «Стерпиться, казали, злюбиться», та й по тім. Яка там любов? Все будувалося на становищі сім’ї. Тоді в основному були ті шлюби, які пізніше стали зватися шлюбами з розрахунку. І за такої неволі (для молодих) розрахунок батьків в більшості виявлявся правильним, сім’ї виникали міцні і жили довго й щасливо. Хоча, звичайно ж, були й винятки. Зовсім не поодинокі – життя є життя.

Розмову свати споконвіку на Русі починали здалеку.

– Молодий гусачок шукає собі гусочку. Чи не затаїлась у вашій хаті гусочка? – питали свати, а їм відповідали:

– Є у нас гусочка, та вона ще молоденька.

– Але зараз найкращий квас, – гнули своє свати. – Бо перезріє – закисне. А жених наш он який: що родом, що тілом, що красою, що ділом!

Алегоричний спосіб ведення бесіди починався здалеку – це було необхідно, аби вберегти молодих від втручання нечистої сили і заплутати її. Треба було хвалити жениха, його господарство, сім’ю, а батьки дівчини, якщо вони й раді були сватам, не повинні були одразу ж давати згоду, налягаючи на молодість дочки («Та вона ж ще дівчатко-курчатко, куди їй заміж!..») та небажання залишати батьківську оселю, таку рідну їй і затишну, де вона й справді пташам у гнізді почувалася…

Через все це, всі тонкощі й нюанси весільного обряду, освяченого віковими традиціями на Русі, довелося пройти галицькій князівні Єфросинії Осмомисл. Не минаючи, як скаже через віки Поет, «ані титли, ніже тії коми».

– Не нами заведено, – казали старі знаючі жінки, – не нам його й рушить. Маємо жити за законами тих, хто до нас жив, і свято берегти все, що ними, прабатьками нашими, заведено – для нашого ж блага.

Однак, зважаючи на ситуацію – молода в Галичі, а молодий у Новгород-Сіверську, – були й деякі винятки та заміни. Те, що належало за весільними обрядами робити молодій, її батькам та родичам, робили вдома, у Галичі, хоч жених в той час і перебував за сотні верст на своїй Сіверщині. Але малося на увазі, що він теж у Галичі, незримо присутній, поряд, осьо-сьо… Тож коли виникала потреба його з’яви в тім чи тім обряді, роль жениха грав хто-небудь з молодих бояр – наче від його імені і за його дорученням. Казали, «заступав» молодого. Та попри все, весільного ритуалу дотримувалися неухильно.

Але Єфросинія, коли з’являвся боярин, «заступник» жениха, губилася і ніяк не могла збагнути: а за кого ж її віддають? «Потім, потім побачиш свого судженого, – заспокоювали її бабці, ревниві прихильниці, щоб усе «було так, яко й треба». – Ще й надивишся, життя довге».

Старанно готували придане, відбирали для подорожі найкращі вози, мастили дьогтем колеса, щоб не скрипіли в дорозі (бо то означатиме, що вони «скаржаться»), в’язали паки одягу, різного начиння і, звичайно ж, готували від імені молодої та її рідні багаті дарунки молодому. (Він в той же час на своїй Сіверщині готував найкращі дарунки молодій та її рідні). Потім вибирали найкращих коней з княжих табунів, які перед тим на полонинах Карпат нагуляли добру силу. Не скупилися на аргамаків, як зветься порода швидких і витривалих верхових коней зі Сходу.

Остерігалися осоромитись перед женихом та його ріднею, перед родом Ольговичів гоноровитих, як і перед усіма тамтешніми сіверянами, тож старалися і нічого князівні в дорогу не шкодували.

– Глядіть мені, – раз по раз наказував, як гримав, князь Ярослав. – Робіть се діло найліпше. Віддає дочку не хто-небудь, а сам Ярослав Осмомисл і не кому-небудь віддає, а молодому Ольговичу… Вони, крім Новгород-Сіверського, ще й Чернігівським князівством володіють і на сам Київ руки простягають… Наш товар, а їхній покупець… Щоби не закрутив, бува, носом…