Колін Маккалоу - Дотик

Коли Рубі, яка стурбовано чекала на веранді, побачила Лі, що вийшов з вагончика, їй довелося вхопитися за опору навісу, щоб не впасти. Коли він підійшов ближче, вона побачила його обличчя — суворе, непорушне, рішуче. Чи через вираз обличчя, чи якимось іншим містичним чином, але Рубі зрозуміла без тіні сумніву, що Александр загинув. Вона підняла руку, а другою спиралася на стовп, наче на милицю. Лі взяв її за руку і підтримав.

— У тунелі номер один сталася аварія. Александр загинув, принаймні шансів вижити у нього немає.

У її зелених очах з’явився вираз, який з’являється у кішки, коли у неї забирають кошенят, щоб їх утопити, — спантеличення та невимовний біль. «Невдовзі, — подумав Лі, — вона почне шукати Александра в усіх закутках своєї захитаної свідомості, гадаючи, що сталася якась помилка і насправді Александр живий».

— То був його фірмовий великий вибух?

— Так, сталася осічка, тому він увійшов до тунелю, щоб полагодити обрив.

Рубі колихнуло; Лі обійняв її за плечі і повів усередину, де посадив у крісло і налив бренді.

— Це на нього не схоже — не прорахувати заздалегідь усе, що стосується вибухівки та вибухових робіт. Він займався цим тридцять п’ять років, — мовила Рубі, до якої повертався її нормальний колір обличчя.

— Може, саме через це і сталася біда, мамо. Він просто втратив почуття небезпеки, став легковажити.

— Це ж не в його характері, ти знаєш.

— Я просто намагаюся пояснити це, і собі також.

— Нарешті я овдовіла! — здивованим тоном мовила вона. — Нарешті я відчуваю себе вдовою. А Александр не був би самим собою, якби не залишив відразу аж дві вдови.

— Мамо, з тобою все гаразд? Мені треба повідомити Елізабет.

— Вона його не оплакуватиме. Тепер у неї є ти.

— Не кажи так, мамо.

— Ой, іди вже! Це не я кажу, це моє потрясіння каже, — стомлено відказала Рубі. — Передай Елізабет, що я піднімуся до неї сьогодні, але пізніше. До того часу вона вже встигне оговтатися, бо там Констанція і вона її втішить. Тепер ми всі — вдови.

Вагонетки працювали як навіжені: мало не половина міста прийшла до шахти, щоб розчистити завали у тунелі номер один. Лі ж поїхав на гору і застав Елізабет і Констанцію в оранжереї; вони сиділи й пили чай. Вони підняли на нього свої безтурботні обличчя і придивилися до Лі: увесь у пилюці, спітнілий, а на обличчі такий вираз, який бував у Суня, коли хтось із його людей скоював якийсь злочин.

— Що трапилося? — спитала Елізабет. — Ми чули якийсь глухий удар.

— Стався жахливий нещасний випадок. Загинув Александр.

Чашка з чаєм випала з рук Констанції і розбилася об підлогу. Елізабет поставила свою на тарілочку, вирівнявши її вушко з узором на тарілочці. Її біла шкіра стала іще білішою, але минуло кільканадцять секунд, і тільки тоді вона поглянула на Лі. У її очах промайнула жахлива суміш смутку та радості — наче ці дві поборювали одна одну в її душі.

«А коли ці відчуття вщухнуть, — подумав Лі, — вона не відчує нічого, окрім полегшення. Дружина Александра не оплакуватиме свого чоловіка. Його оплакуватиме моя мати».

І це усвідомлення змусило його негарно подумати про свою кохану: двадцять три роки хоч якогось співжиття, нехай і невеселого, однаково мусили викликати відчуття втрати, а значить — смуток і бажання поплакати.

— Рубі, — сказала вона тремтячими губами, — Рубі знає?

— Так, я першою повідомив її, бо в місті вже почалися розмови. Там добре почули, що вибух був справді жахливий.

— Я задоволена, що ти повідомив її першою. Дякую, — лагідно мовила Елізабет. — Для неї він набагато більше значив. Бідолашний Александр!

Констанція плакала, заламуючи руки.

— Не плач, — сказала їй Елізабет тим же тихим та лагідним голосом. — Так краще — загинути у цвіті літ, аніж жити, відчуваючи, як підкрадається старість. Я рада за нього.

— Мама каже, що прийде пізніше. Ти зв’яжешся з Нелл?

— Так, звісно.

— А вони знайшли його тіло? — спитала Констанція.

Лі поглянув їй просто у вічі, і в очах його з’явився бентежний вираз.

— Ні. Вони ніколи не знайдуть його тіла, Констанціє. Воно в кількастах футах від входу в тунель, якого більше не існує. Тепер Александр — навіки частина «Апокаліпсису». — Він рушив до дверей. — Я мушу йти, я потрібен на шахті.

Елізабет провела його через галявину, що зеленіла після дощу.

— Він же не знав про нас, Лі?

— Ні, не знав, — відказав Лі, збагнувши, що з цією неправдою йому доведеться жити довіку. — Він усі свої зусилля зосередив на цьому вибухові. Нещастя трапляються навіть із благословенними людьми. А шахта — це дуже небезпечне місце. — Лі прикрив долонею очі. — Ніколи не думав, що на Александра чекає такий кінець. Він був королем.