Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Бесіда відбувалася на достатньо загальні теми, позаяк у ній брало участь усе маленьке місцеве товариство. Власне кажучи, його члени вже звикли збиратися по черзі то в одного, то в іншого, і до цього часу вони утворили щось схоже на клуб, що складається з мешканців чотирьох чи п’яти будинків навколо зеленої галявини. З них найстаровиннішим, найбільшим і наймальовничішим був будинок Переґрина Смарта. Він майже повністю займав одну зі сторін квадрата, і поруч містилася тільки маленька вілла, де жив відставний полковник на прізвище Ворні. Казали, що він – інвалід, котрий ніколи і нікуди не виходив. Під прямим кутом до цих будинків стояли дві чи три дрібні крамнички та готель «Синій дракон», в якій зупинився приїхавший з Лондона пан Гартопп. На протилежному боці було три будинки: один винаймав віконт де Лара, інший – доктор Бердок, третій стояв порожнім. Четвертий бік займав банк і будиночок керуючого, що примикав до нього, а далі йшла ділянка, залишена для забудови й обгороджена парканом.

Це була, таким чином, дуже замкнута компанія, і самотність у досить безлюдному на багато миль краю згуртовувала її ще тісніше. Того вечора, проте, їхнє магічне коло розтулив сторонній – якийсь індивід із дрібними рисами обличчя і лютими вусами сторчма, одягнений настільки бідно, що був, мабуть, мільйонером або герцогом, якщо і справді приїхав сюди, щоб здійснити ґешефт зі старим колекціонером. Утім, у готелі «Синій дракон» він був відомий під ім’ям пана Гармера.

Йому також описали пишноту золотих рибок, не забувши покритикувати власника, котрий так недбало їх зберігає.

– Так, усі кажуть, що з ними треба бути обережнішим, – сказав пан Смарт, вигинаючи брову і кидаючи багатозначний погляд на службовця, котрий чекав із якимись паперами. Смарт був округлий обличчям і тілом літній чоловік, що чимось нагадував лисого папугу. – Джеймсон і Гарріс усе чіпляються до мене, щоб я замикав двері на засув, як у старовинній фортеці, але ці проржавілі засуви і самі такі старовинні, що навряд чи завадять комусь увійти. Я більше покладаюся на фортуну та нашу поліцію.

– Навіть кращі замки не завжди захистять від вторгнень, – зауважив віконт. – Все залежить від того, хто захоче увійти. Якось один індус-відлюдник, котрий голим жив у печері, проник крізь потрійне кільце монгольських воїнів, викрав великий рубін із тюрбана самого правителя і вийшов звідтіля неушкоджений, як тінь. Він хотів показати можновладцям, які потужні тонкі закони простору та часу.

– Якщо вивчити ці найтонші закони, – сухо зауважив доктор Бердок, – то завжди можна втямити, як роблять такі штукенції. Західна наука багато що прояснила в східній магії. Безперечно, багато робиться за допомогою гіпнозу та навіювання, а то і просто спритністю рук.

– Рубін був не в царському наметі, – зронив віконт чи то задумливо, чи то сонно. – Індус розшукав його серед сотні інших наметів.

– А телепатією цього пояснити не можна? – роздратовано спитав лікар.

Запитання пролунало тим різкіше, що за ним постала повна тиша, ніби знаменитий мандрівник через брак вихованості задрімав. Утім, він тут же схаменувся і сказав із несподіваною посмішкою:

– Даруйте, я забув, що ми висловлюваємося словами. На Сході ми звикли розмовляти подумки і тому завжди правильно розуміємо один одного. Дивно, до чого ви тут обожнюєте слова і довіряєте їм. Ви зараз згадали про телепатію, а могли і зовсім відмахнутися – мовляв, фокуси, а що від цього змінюється? Якщо вам скажуть, що хтось виліз на небо по манговому дереву, то яка різниця, назвати це левітацією чи просто брехнею? Якби середньовічна відьма помахом чарівної палички перетворила мене на блакитного бабуїна, ви і в цьому побачили б всього лише атавізм.

Доктор явно хотів відповісти, що від такого перетворення мало що змінилося б, але тут у розмову грубувато втрутився приїжджий, котрого звали Гармером:

– Певна річ, індійські факіри – майстри на різні штуки, але зауважу, що робиться це здебільшого в Індії. Там їм, мабуть, допомагають свої люди або просто психологія натовпу. Навряд чи такі вибрики вдавалися б в англійському селі, тому, мені здається, рибки нашого друга тут у цілковитій безпеці.

– Ось і я розповім вам один випадок, – все так же не рухаючись, промовив віконт де Лара, – який стався не в Індії, а перед штабом англійських військ у найсучаснішій дільниці Каїра. У дворі штабу стояв вартовий і зиркав крізь ґрати залізних воріт на вулицю. Зовні до воріт підійшов якийсь халамидник, босий і в тубільному лахмітті, і спитав його чистою та правильною англійською мовою про один документ, що зберігався в штабі. Солдат, природно, відповів, що всередину йому ходу немає, а тубілець посміхнувся і сказав: «А ось подивимося, що зовні, а що – всередині». Чатовий ще дивився на нього зневажливо крізь ґрати, коли раптом побачив, що хоча і він, і ворота начебто залишилися на колишніх місцях, але сам він опинився на вулиці і дивиться на подвір’я, де безпечно посміхається той самий халамидник, котрий також не зробив навіть одного кроку. Потім той повернувся до будівлі штабу. Тоді вартовий опам’ятався і крикнув солдатам у дворі, щоб вони схопили шпигуна. «Гаразд, ти все одно не вийдеш назовні», – мстиво сказав він. Та халамидник відгукнувся дзвінким голосом: «Подивимося, що всередині, а що – зовні». І солдат побачив, що від вулиці його знову відокремлює пруття воріт, а усміхнений тубілець, цілий і неушкоджений, опинився на вулиці і тримає в руці папірець.