Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

– Яке ви маєте право? – обурено закричав Бойл, сам не дуже усвідомлюючи, що каже.

– Я маю право на золотих рибок, – відповів чоловік на дорозі, наче цар Соломон, а не босоногий бедуїн у синьому балахоні. – І вони відгукнуться на мій поклик. Слухайте!

Різко підвищивши голос на останньому слові, він торкнувся до своєї дивної скрипки. Пролунав пронизливий звук, він вп’явся в мозок, а потім, буцімто у відповідь йому, почувся слабкий тремтячий стогін. Він походив із темної кімнати, де зберігалася коштовна чаша. Бойл кинувся туди, і в цей момент вібруюче відлуння перейшло в довгий напружений дзвін, що нагадував електричний дзвінок, а потім – у глухий тріск. Він гукнув обірванця всього кілька секунд тому, але старий клерк вже з’явився нагорі сходів, трохи захекавшись, оскільки вік давався взнаки.

– Ну ось, двері я замкнув, – сказав він. – Хто його зна, що цьому солов’ю тут знадобиться.

– Що ж, пташок він заманив, – відгукнувся Бойл із темної внутрішньої кімнати. – Клітка спорожніла.

Джеймсон кинувся туди і застав молодика над купою кольорового скла, що була встелена уламками розбитої веселки.

– Як це заманив, яких пташок? – спитав Джеймсон.

– Що мало бути вкрадене – вкрадено, – пояснив Бойл. – Рибки полетіли. Летючі були рибки! Нашому приятелеві-факіру вартувало тільки свиснути, і вони зникли.

– Як же він міг? – вибухнув службовець, ніби йшлося про порушення пристойності.

– Та вже міг, – коротко відповів Бойл. – Ось і розбита куля. Розкрити її так відразу і не розкриєш, а щоб розбити, досить і секунди. Й риби зникли – як, одному Богу відомо, хоча, мені здається, спитати варто було б цього молодика.

– Ми гаємо час, – нагадав Джеймсон, – треба зараз же шукати його.

– Ні, треба телефонувати в поліцію, – заперечив Бойл. – Їм легше його перехопити, у них автомобілі і телефони, це вам не те, що ганятися селом у нічних сорочках. Тільки, боюся, бувають такі крадії, що за ними ні на яких автомобілях не вженешся.

Поки розпашілий Джеймсон балакав по телефону з поліційною дільницею, Бойл знову вийшов на балкон і роззирнувся навколо. Ніде не було чоловіка в тюрбані й узагалі жодних ознак життя, хіба що в готелі «Синій дракон» досвідчене око могло б помітити слабкий рух.

Однак зараз Бойл збагнув те, на чому весь час наголошував підсвідомо, немов якась думка борсалася в мозку і вимагала ясності. Зводилася вона до того, що сірий ландшафт перед ним не був монотонно-безбарвним – каламутну імлу розривав яскравий прямокутник: в одному з будинків навпроти світилося вікно. Щось, усупереч здоровому глузду, підказувало Бойлу, що воно горіло всю ніч і зблякло лише на світанку. Він полічив будинки, і результат ніби збігався з чимось, хоча і не відомо, з чим. Так чи інакше, це був будинок віконта де Лара.

Приїхав із кількома полісменами інспектор Піннер і вчинив кілька невідкладних справ, цілком усвідомлюючи, що безглуздість коштовної дрібнички наробить галасу в газетах. Він усе оглянув, все обміряв, вислухав свідчення під присягою, взяв відбитки пальців, всім набрид до нудоти і врешті-решт постав перед фактом, в який не міг повірити. Якийсь мешканець аравійської пустелі пройшов собі сільською дорогою і зупинився перед будинком пана Смарта, де у внутрішній кімнаті зберігалася посудина з рибками із золота. Потім він чи то проспівав, чи то продекламував кілька рядків віршів, і посудина вибухнула, наче бомба, причому рибки безслідно зникли. Інспектор анітрохи не втішився і тоді, коли іноземець віконт м’яким, вуркотливим голосом повідомив йому, що ця подія розширює межі наших знань.

Та й у поведінці кожного цілком проявився його характер.

Сам пан Смарт почув про свою втрату, повернувшись вранці з Лондона. Природно, він був вражений. Але так уже був улаштований цей завзятий, хоча і трохи безглуздий чоловік, котрий нагадував задиркуватого горобця, що він, не піддавшись зневірі, бадьоро зайнявся пошуками. Джентльмен на прізвище Гармер приїхав сюди зумисне, щоб купити рибки, і певне роздратування, коли дізнався, що купити їх уже не можна, було цілком природним. Однак його люті вуса висловлювали щось більше, ніж злість, а погляд, яким він пронизував присутніх, був сповнений настороженості, щоб не сказати – підозрілості.

Бліде обличчя керуючого банку, котрий також повернувся з Лондона, тільки пізніше, притягувало цей свердлувальний, нервовий погляд, немов магніт. З двох інших вчорашніх співрозмовників патер Браун, якщо з ним не балакали, здебільшого мовчав, а приголомшений Гартопп не відповідав, навіть коли до нього зверталися.