Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Коли священик переказав юристу цю невелику бесіду, той був і здивований і спантеличений.

– Чому капітан утік? – спитав він. – Хто ці люди, котрі його розшукують? Хто ж такі ці Ґрунови?

– На перше запитання я вам навряд чи відповім, – сказав патер Браун. – Можливо, виплив якийсь його таємний гріх. Швидше за все вони його шантажують. На інше запитання, гадаю, відповісти просто. Ця страшна гладуха з жовтим волоссям – пані Ґрунова, а коротун – начебто її чоловік.

Наступного дня патер Браун увійшов до кімнати рано і кинув на ліжко свою чорну парасольку так, як пілігрим кидає патерицю. Виглядав він втомлено, під час його розслідувань це траплялося не рідко. Цього разу це була втома невдачі, але й утома успіху.

– Яка страшна історія!.. – сказав священик нудним голосом. – Треба було відразу здогадатися. Я мав здогадатися, ледь увійшовши і побачивши, що там стоїть.

– Що ж ви побачили? – нетерпляче поцікавився Ґренбі.

– Я побачив лише один обладунок, – відповів патер Браун.

Настала тиша. Юрист дивився на свого приятеля, а той озвався знову:

– Не далі як учора я мав намір сказати своїй племінниці, що тільки два типи чоловіків можуть сміятися, коли залишаться самі. Той, хто сміється сам, майже напевно або дуже поганий, або дуже хороший. Річ у тім, що він звіряє свій жарт або Богу, або нечистому. У будь-якому разі, у нього є внутрішнє життя. Цей чоловік, гадаю, звірявся дідькові. Йому було байдуже, чи почує його хто-небудь. Жарт самодостатній, якщо він досить низький.

– Про що ви патякаєте? – спитав Ґренбі. – Точніше, про кого? Про кого з них? Хто це дозволяє собі жартувати з його сатанинською Величністю?

Патер Браун подивився на нього і блідо посміхнувся.

– Ах, – сказав він, – в тому й жарт!..

Знову настала тиша, але цього разу вона була набагато насиченішою та важчою. Вона опустилася на них, немов сутінки, які щораз поступалися місцем темряві. Священик продовжував, стомлено знизивши голос і поклавши лікті на стіл:

– Я цікавився родом Масґрейвів. Це – відважна родина, і живуть вони довго, і навіть якщо тут усе так просто, гадаю, ви маєте почекати з виплатою.

– Ми до цього цілком готові, – відповів юрист, – і все ж безконечно це тривати не може. Старому майже вісімдесят, хоча він ще живчик. Люди в тутешньому готелі сміються і кажуть, що він ніколи не вмре.

Патер Браун різко схопився, що бувало з ним нечасто, але руки його залишалися на столі. Він подався вперед і зазирнув в обличчя співрозмовнику.

– Ось! – зойкнув він неголосно, але палко. – У цьому вся проблема. Як він помре? Як же він помре?

– Заради Бога, про що ви? – спитав Ґренбі.

– Я про те, – пролунав із напівтемряви голос священика, – що я знаю, який злочин скоїв Джеймс Масґрейв.

Ґренбі ледь вдалося придушити трепет, але він все ж спитав:

– Який?

– І справді найгірший у світі, – відповідав патер Браун. – У будь-якому разі, багато суспільств і цивілізацій вважають його таким. З давніх-давен, у племенах і в громадах, вони каралися жахливо. Як би там не було, тепер я знаю, що вчинив молодий Масґрейв і чому він це зробив.

– Що ж він вчинив? – поцікавився юрист.

– Він убив свого батька, – відповів священик.

Правник аж схопився зі стільця і подивився через стіл.

– Його батько в замку! – різко вигукнув він.

– Його батько в рові, – сказав священик. – Який же я дурень, що не здогадався відразу, коли щось не сподобалося мені в цих обладунках! Пам’ятаєте, як виглядає та кімната? Як ретельно вона прибрана і прикрашена? Дві схрещених бойові сокири по один бік каміна, дві – по інший. На стіні круглий шотландський щит, і такий самий, круглий і шотландський – на іншій стіні. Один бік вогнища охороняють лицарські обладунки, а по інший бік – порожнеча. Ніколи не повірю, що людина, котра прикрасила кімнату настільки симетрично, залишить несиметричною одну деталь. Звісно, там були й другі обладунки. Що ж з ними сталося?

Він почекав трохи, і потім продовжував вже спокійніше:

– Чим більше я думаю, тим більше переконуюся, що це дуже хороший план убивства. Він вирішує вічну проблему: куди подіти труп? Тіло може стояти всередині цих обладунків години, навіть дні, слуги будуть ходити і виходити з кімнати, поки вбивця не дочекається зручного випадку і, витягнувши його під покровом ночі, не кине в рів. А тоді як легко все піде! Якщо тіло занурене в стоячу воду, рано чи пізно в обладунках XIV століття залишиться один скелет – тож, виявлення його в рові старого прикордонного замку досить імовірне. Навряд чи хтось буде його там шукати, але якщо візьмуться, не знайдуть нічого, крім того самого скелета в обладунках. Але ж я про це здогадувався. Коли ви сказали, що я шукаю якісь сліди, то мали рацію. Я побачив сліди, глибоко вдавлені в берег, і збагнув: той, хто залишив їх, або занадто важкий, або ніс щось дуже важке. Так, до речі, з цієї маленької події можна витягти ще одну мораль. Пам’ятайте, коли я стрибнув, як кішка?