Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

– Що ж, розказуй…

– Я почула, як він сміється, – промовила вона.

– Ну, сміх допомагає спілкуванню, – зауважив священик.

– Ні, ви не тямите, – сказала дівчина. – Зовсім не допомагає. В тому й річ, що він ні з ким не спілкувався.

Вона помовчала, потім пояснила:

– Я приїхала сюди достатньо рано і побачила, що він сидить сам один у центрі галереї, де висить цей сучасний живопис. Там було тоді було майже порожньо. Він не знав, що хтось поруч, сидів там зовсім один і… сміявся.

– Що ж, нічого дивного, – сказав патер Браун. – Я – не мистецтвознавець, але загалом, якщо взяти всі ці картини…

– Ах, ви не петраєте! – сказала вона майже гнівно. – Це зовсім не те. Він не дивився на картини. Він дивився прямо в стелю, але здавалося, що його очі спрямовані всередину. І сміявся він так, що у мене кров захолола.

Священик піднявся і ходив по кімнаті, заклавши руки за спину.

– У такій справі не можна приймати необдуманих рішень, – почав він. – Чоловіки діляться на два типи… Але ми навряд чи встигнемо обговорити це питання, тому що ось наш герой власною персоною.

Капітан Масґрейв швидко увійшов до кімнати і, посміхаючись, перетнув її. Ґренбі, юрист, усміхаючись, йшов за ним. Його правознавче обличчя стало іншим, доброчинним.

– Маю вибачитися перед вами за все, що я казав про капітана, – сказав він священикові, коли вони пробиралися до дверей. – Він чутливий і чудово зрозумів мене. Сам, без зволікань спитав, чому я не поїду на північ, щоб побачити його старого вітця. Тоді б я зміг почути з його вуст, як там справи зі спадщиною. Ну, як, чи міг він сказати чесніше? Він настільки стурбований тим, щоб облаштувати все якнайкраще, що сам запропонував відвезти мене в Масґрейвські болота, так називається маєток. Я запропонував йому, якщо він такий добрий, рушати разом. І ось завтра вранці ми виїжджаємо.

Поки вони балакали, Бетті і капітан рука попід руку пройшли в дверну раму, створивши в ній щось на зразок картини, яку ті, хто чуттєвіший, вважали б кращим за конуси та циліндри. Якими б не були їхні стосунки, і він, і вона виглядали чудово. І правник не забув зазначити це, коли картина зникла.

Капітан Джеймс Масґрейв зазирнув у чергову галерею. Його сміхотливий, радісний погляд зупинився на чомусь – і зовсім змінився. Патер Браун озирнувся якось натхненно і побачив похмуре, майже фіолетове обличчя великої жінки в червоному під лев’ячою гривою волосся. Вона стояла, легко нахилившись, як бик, який виставив роги, і набрякле обличчя було таким владним і злим, що чоловічок із великою бородою, котрий стояв біля неї, був ледь помітним.

Масґрейв, схожий на гарно одягнену воскову фігуру, навчену ходьбі, пробрався в центр зали. Він сказав жінці кілька слів, так, щоб ніхто не почув. Та не відповіла, але вони разом повернулися, пройшлися довгою галереєю, начебто сперечаючись, а коротун із бичачою шиєю замикав процесію, немов безглуздий карлик-паж.

– Господи, допоможи! – пробурмотів патер Браун, шкутильгаючи за ними. – Хто ж така ця жінка?

– На щастя, не моя товаришка, – відповів Ґренбі з грубою прямотою. – Виглядає вона так, що навіть легкий флірт із нею може скінчитися дуже погано.

– Не думаю, що він має намір із нею фліртувати, – сказав патер Браун.

Він ще промовляв, а ті, кого вони обговорювали, дійшли до кінця галереї і розійшлися. Капітан Масґрейв квапливими кроками підійшов до них.

– Такі справи, – голосно і цілком невимушено сказав він, але всі помітили, що голос його змінився. – Даруйте мені, пане Ґренбі, але виявилося, що я не зможу завтра поїхати з вами. У будь-якому випадку автомобіль мій – до ваших послуг. Обов’язково візьміть його, мені він не потрібен. Я… я маю залишитися в Лондоні на кілька днів. Візьміть свого приятеля, якщо бажаєте.

– Мій товариш, патер Браун… – почав було правник.

– Якщо капітан Масґрейв справді такий добрий, – серйозно підтримав патер Браун, – я з великою радістю поїду. Розумієте, мене дуже цікавить справа пана Ґренбі.

Так і сталося, що вельми елегантна машина з не менш елегантним водієм наступного дня вирушила на північ Йоркширським трактом, несучи неоціненний вантаж у вигляді священика, схожого на чорний згорток, і юриста, котрий більше звик бігати на своїх двох, ніж роз’їжджати на чужих чотирьох колесах.

Вони за обопільною згодою перервали мандрівку в одній із великих долин Вест-Райдінґу, щоб пообідати і перепочити в затишному готелі, і, виїхавши наступного дня рано-вранці, подалися вперед берегом стародавньої Нортумбрії, поки не досягли краю піщаних дюн і приморських лугів, в серце яких таївся старий прикордонний замок, унікальний і таємничий пам’ятник минулих воєн на узбережжі. Врешті-решт вони його знайшли, слідуючи стежкою, що тягнеться вздовж довгої затоки, і звернули до якогось каналу, що кінчається ровом. Замок був і справді твердинею: квадратний, з башточками, з тих, які нормани набудували всюди від Галилеї до Ґрампіанів. У нього справді була опускна решітка і підйомний міст, про які нагадала подорожнім цікава подія.