Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Вони пробралися через високу жорстку траву і вийшли на берег рову, повного мертвого листя і бруду, який кружляв навколо замку, немов ебонітова інкрустація зі золотою облямівкою. Приблизно за ярд чи два за чорною стрічкою був інший, зелений берег і великі кам’яні стовпи біля входу. Мабуть, цю самотню фортецю навідували рідко: коли нетерплячий Ґренбі привітав вигуками неясні фігури за опущеними ґратами, їм вартувало неабиякого труду спустити величезний іржавий міст. Нарешті він почав опускатися, повертаючись, мов велетенська вежа, і раптом встав, завмерши в повітрі під загрозливим кутом.

Нетерплячий Ґренбі, танцюючи на березі, крикнув своєму супутнику:

– Ох, не можу більше топтатися на місці! Набагато простіше стрибнути.

І з характерною для нього спритністю він справді перестрибнув через рів, приземлившись на протилежному березі. Короткі ноги патера Брауна не були пристосовані до стрибків, але сам він був на рідкість пристосований до того, щоб кидатися в брудну воду. Завдяки допомозі свого компаньйона йому не вдалося зануритися занадто глибоко. Але коли він дерся зеленим замуленим берегом, то раптом застиг і схилив голову, вдивляючись в якусь точку на трав’янистому схилі.

– Ви що там, ботанікою зайнялися? – роздратовано гукнув Ґренбі. – Нам ніколи вивчати стародавні рослини. Досить уже того, що ви вивчили дива підводного світу. Ходімо! У чистому вигляді чи брудному, ми маємо постати перед баронетом.

Коли супутники увійшли в замок, їх дуже шанобливо прийняв старий слуга. Більше на доступному для огляду просторі не було нікого. Після того як вони пояснили, з чим прийшли, він допровадив їх у довгу кімнату, обшиту дерев’яними панелями. Зброя різних століть рівномірно висіла на темних стінах, а перед великим вогнищем стояли, мов вартові, повні обладунки XIV століття. В іншій довгій кімнаті крізь прочинені двері виднілися ряди родинних портретів.

– Мені здається, що я потрапив у роман, а не в замок, – сказав юрист. – Не думав, що хтось справді зберігає дух «Таємниць Удольфо».

– Таким чином старий джентльмен послідовно дотримується свого історичного шаленства, – відказав священик. – Речі ці – не підробка. Той, хто їх розставив, не думає, що всі середньовічні люди жили в один час. Часом обладунки складають із різних частин, але ці носив один чоловік, і носив він їх недарма. Розумієте, це – турнірні обладунки, досить пізні.

– Та й господар спізнюється, – додав Ґренбі. – Скільки можна чекати?

– Що ж, у таких місцях все відбувається повільно, – сказав патер Браун. – Гадаю, дуже благородно, що він нас узагалі прийняв. Двійко зовсім незнайомих людей приїжджають, аби задати йому глибоко особисті запитання.

І справді, коли з’явився господар, їм не було підстав нарікати на прийом в їхню честь. Навпаки, вони могли помітити, з якою гідністю та простотою зберіг їхній господар чемність у глухій самоті, в сільській глушині.

Баронет не виглядав ні здивованим, ні стривоженим. І хоча у них з’явилася підозра, що гостей у нього не було щонайменше останні чверть століття, той поводився так, немов тільки-но розкланявся з двома герцогинями.

Він не виявив ні боязкості, ні нетерпіння, коли вони повідомили, що приїхали зі суто особистим запитанням. Після недовгих міркувань він, мабуть, збагнув, що цікавість їхня викликана обставинами. Це був худорлявий літній джентльмен із чорними бровами і довгим підборіддям.

Хоча ретельно завите волосся було, без сумніву, перукою, у нього вистачило мудрості носити сиву перуку, як і личить немолодим людям.

– Щодо питання, яке вас цікавить, – сказав він, – відповідь на нього дуже проста. Я маю твердий намір залишити все своє майно синові, так само, як мій батько залишив його мені. І ніщо, чесно кажу, ніщо не змусить мене вчинити інакше.

– Красно дякую вам за ці відомості, – відповів юрист, – але ваша люб’язність дає мені сміливість сказати, що ви бачите все в занадто чорному світлі. Не думаю, щоб ваш син учинив щось страшне і ви визнали його негідним спадщини. Звісно, він може…

– Саме так, – сухо сказав сер Джон Масґрейв, – може. Чи не будете ви такі люб’язні зазирнути зі мною на хвилинку в сусідню кімнату?

Він повів їх у галерею, яку вони вже трохи розглянули крізь прочинені двері, і похмуро застиг перед почорнілими, насупленими портретами.

– Це сер Роджер Масґрейв, – сказав він, вказуючи на довговидого чоловіка в чорній перуці. – Він був одним із найгірших брехунів і негідників в мерзотні часи Вільгельма Оранського – навушник двох королів, вбивця двох дружин. Ось його батечко, сер Роберт, взірець чесності та добропорядності. Ось його син, сер Джеймс, один із найблагородніших якобістських мучеників і один із перших, хто пожертвував гроші на Церкву і на бідних. Чи зрозуміло тепер, що будинок Масґрейвів, його сила, честь, влада переходили від одного доблесного чоловіка до іншої через покоління, від діда до онука? Едуард I правив Англією чудово, Едуард III покрив Англію славою, і все ж слава ця виросла з тієї, першої, через безчестя і дурість Едуарда II, котрий плазував перед Гейвстоном і втік від Брюса. Повірте мені, пане Ґренбі, велич знатного будинку, велич самої історії – більше, ніж випадкові люди, котрі несуть її крізь століття. Спадщина наша переходила від батька до сина, так і буде надалі. Мого сина можете запевнити, що я не залишу свої гроші притулкові для бродячих кішок. Масґрейв буде успадковувати Масґрейв, поки стоїть світ.