Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

– У мене в голові мутиться, – сказав Ґренбі, – але я потроху вловлюю суть цього жаху. Добре, ви стрибнули, і що ж?

– Сьогодні на пошті, – сказав патер Браун, – я згадав, що баронет, за його словами, був там саме тоді, коли ми до нього з’явилися. Розумієте, що це означає? Це означає, що його не було в замку і повернувся він, поки ми його чекали. Ось чому ми чекали так довго. Коли я це збагнув, то раптово побачив все.

– Ну, – нетерпляче спитав правник, – що ж це було?

– Вісімдесятилітній стариган може ходити, – сказав патер Браун. – Він навіть може розгулювати по полях собі на втіху. Але дідусь не може стрибати. У нього це вийде ще гірше, ніж у мене. Так, якщо баронет повернувся, поки ми чекали, він мав прийти, як і ми, перестрибнувши через рів, – міст і пізніше не опустили. Я скоріше припущу, що він сам не дав йому опуститися, щоб відкласти прихід небажаних гостей, – міст дуже швидко полагодили. Але це не має значення. Коли я побачив смішну картинку – сивочолий чоловік у чорному скаче через рів, то вже знав, що цей чоловік молодий, переодягнений старим. Ось вам і вся історія.

– Ви хочете сказати, – повільно вимовив Ґренбі, – що цей милий юнак вколошкав свого батечка, сховав тіло в обладунки, а потім у рів, змінив зовнішність, і так далі?

– На його щастя, вони з батьком дуже схожі, – сказав священик. – Ви бачите за цими портретами, яка велика в родині сімейна схожість. І потім: ось ви кажете, що він змінив свою зовнішність. Але в якомусь сенсі будь-який одяг – маскарад. Старий приховує себе під перукою, молодик – під іноземною борідкою. Коли він поголився й одягнув перуку на свою стрижену голову, то став точнісінько, як татусь, ну, підгримувався трішечки. Гадаю, тепер ви розумієте, чому він із такою ввічливістю радив вам приїхати сюди наступного дня і в автомобілі. Сам він приїхав уночі, потягом. Він випередив вас, вчинив злочин, переодягнувся і був готовий до перемовин.

– Ох, – сказав задумливо Ґренбі, – готовий до перемовин!.. Ви, певна річ, хочете сказати, що справжній баронет вів би інакше?

– Він би просто сказав вам, що капітан не отримає ні пенса, – пояснив священик. – Як не дивно, тільки вбивство могло стати цьому на заваді. Але я хочу, щоб ви оцінили всю хитрість того, що він сказав вам. Його план відповідав кільком завданням одразу. Ці росіяни шантажували його за якийсь злочин, гадаю, за зраду під час війни. Йому ледве вдалося втекти, і, можливо, він послав їх помилковим слідом у Ригу. А найвишуканіша його вигадка – це слова про те, що він визнає сина спадкоємцем, але не людиною. Хіба ви не бачите? Так, вона гарантувала post obit, але ще й дозволяла те, що незабаром стане найбільшою проблемою.

– Я бачу тут кілька проблем, – сказав Ґренбі, – яку з них ви маєте на увазі?

– Якби навіть сина не позбавили спадщини, – сказав патер Браун, – виглядало б щонайменше дивним, що батько з ним ніколи не зустрічається. Зречення вирішувало це питання. Так що залишалася лише одна заковика. Мабуть, він і зараз над нею міркує. Як же теперішній господар помре?

– Я знаю, як він мав би померти, – сказав Ґренбі.

Слуга церкви, здавалося, був занурений у свої думки.

– Але і це не все, – задумливо сказав він. – У цій теорії йому подобалося щось… ну, щось теоретичне. Розум його бридко радів, коли він зізнався, граючи одну роль, що скоїв злочин в іншій ролі. Ось що я розумію під інфернальною іронією, під жартом, який можна розповісти нечистому. Сказати вам те, що назвали б парадоксом? Коли ти – в самому серці пекла, дуже приємно говорити правду, та так, щоб ніхто нічого не второпав. Ось чому він із таким задоволенням видавав себе за іншого, а потім зневажив сам себе, як того і заслуговує. Ось чому він сміявся сам у картинній галереї.

Ґренбі аж підскочив на стільці, ніби його ривком повернули до простих, життєвих справ.

– Ваша племінниця! – зойкнув він. – Адже її матінка хотіла, щоб вона вийшла заміж за Масґрейва! Мабуть, справа тут у багатстві і титулі?

– Атож, – сухувато відповів патер Браун. – Сестра моя дуже цінує розсудливий і пристойний шлюб.

Усі думки пана Переґрина Смарта, як мухи, крутилися навколо одного улюбленого надбання й одного улюбленого жарту. Це був невинний жарт – просто він усіх питав, чи бачили вони його золотих рибок. Жарт цей був ще й дуже дорогий, але пан Смарт потай тішився ним, цілком імовірно, навіть більше, ніж самим скарбом. Заговоривши з кимось, хто жив по сусідству, в нових будинках, що оточили стару сільську галявину, він не зволікаючи підводив розмову до предмету свого обожнювання.