Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Доктор Бердок був перспективним молодим біологом, із вольовим підборіддям і зачесаним на німецький лад чорним волоссям. І пан Смарт зробив перехід без зусиль: «Ось ви цікавитеся природознавством, а моїх золотих рибок не бачили?». Науковцю, переконаному прихильнику еволюції, вся природа уявлялася єдиною, але все ж на перший погляд зв’язок був далеченьким, оскільки цей фахівець був цілком поглинений походженням жирафи.

Патер Браун був священиком католицької церкви в сусідньому містечку. В бесіді з ним думками пана Смарта стрімко пробіг ланцюг логічних ланок: католицизм – Рим – апостол Петро – рибалка – золоті рибки. З паном Аймлаком Смітом, керуючим банку – субтильним і блідим чоловіком, чепуристим в одязі, хоча і скромним у поводженні – він різким ривком повернув розмову до золотого стандарту, від якого до золотих рибок залишався вже лиш крок. Віконт Івон де Лара (за титулом – француз, а за походженням швидше росіянин, якщо не татарин) був блискучий мандрівник, дослідник Сходу. Тому ерудований і кмітливий пан Смарт, висловивши пильний інтерес до Ґанґу й Індійського океану, невимушено перейшов до запитання про те, чи мешкають у тамтешніх водах золоті рибки. У пана Гаррі Гартоппа, дуже заможного, але дуже сором’язливого та мовчазного чоловіка, котрий тільки-но приїхав із Лондона, він витягнув урешті-решт визнання, що риболовля його не цікавить, і тоді додав: «До речі про риболовлі, а моїх рибок ви вже бачили?»

Золоті рибки були примітні тим, що їх зробили із золота. Цю ексцентричну, але дорогу дрібничку виготовили колись за примхою котрогось східного принца, і пан Смарт підчепив її чи то на розпродажу, чи в антикварній крамничці, які регулярно відвідував, прагнучи оснастити свій будинок якнайрідкіснішим непотребом. Кроків за десять здавалося, що це – чаша доволі незвичайних розмірів, в якій плавають також незвичайних розмірів живі золоті рибки. Поблизу, однак, вона виявлялася величезною дутою кулею чудового венеційського скла. По тонкому цьому склу була накладена легка райдужна пелена, і під нею, серед різнокольорових тіней, висіли неприродно великі рибини зі золота, з великими рубінами замість очей.

Увесь цей виріб, без сумніву, був дуже дорогим, особливо якщо врахувати безумство, в яке впадають колекціонери. Навіть новий секретар пана Смарта Френсіс Бойл, хоча й був ірландцем, до того ж не наділеним особливою обачністю, і той не без подиву слухав, як безтурботно просторікує його господар про свої коштовності перед ледь знайомими людьми, котрих у ці місця, як волоцюг-нероб, привів випадок, – адже колекціонери зазвичай обережні і навіть потайливі. Знайомлячись зі своїми новими обов’язками, пан Бойл переконався, що й у інших це викликало подібні почуття – від легкого подиву до рішучого осуду.

– Дивуюся, що йому ще не перерізали горло, – сказав камердинер пана Смарта з прихованою іронією, наче хотів насправді сказати: «засмучує» (природно, в переносному сенсі).

– Дивуюся, як він не береже своє добро, – сказав головний службовець пана Смарта, котрий залишив справи в конторі, щоб допомогти новому секретарю. – Адже він навіть старий засув не потурбується засунути на своїх старих дверях.

– Я взагалі дивуюся, – сказала домогосподарка пана Смарта з тієї категоричністю і з тієї туманністю, якими відзначалися її сентенції. – Ну, добре, коли це патер Браун або лікар, але коли він розмовляє з іноземцями, це, мені здається, означає випробовувати долю. І справа не тільки в віконті. Той, із банку, також занадто вже жовтий, як на англійця.

– Ну, Гартопп – точно англієць, – статечно відповів Бойл, – настільки англієць, що і слова про себе не скаже.

– Отже, багато про себе думає, – заявила домогосподарка. – Може, він і не іноземець, тільки він не такий уже й дурень. Вважаю, чужинцем здається – чужинцем і виявиться, – багатозначно додала вона.

Її несхвалення, без сумніву, погіршилося б, якби вона чула розмову у вітальні того ж дня, під вечір, – розмову, в якій ішлося про золотих рибок, а ненависний їй іноземець займав мало не чільне місце.

Він не так уже й багато базікав, але навіть мовчання у нього було якимось значним. Сидів на купі подушок, і в густіючих сутінках його широке монгольське обличчя поширювало, майже як до місяця, неяскраве сяйво. Його азійські риси ставали ще помітнішими в цій кімнаті, схожій на склад раритетів, де в хаосі вибагливих ліній і вогняних фарб око розрізняло незліченні шаблі та кинджали, музичні інструменти й ілюміновані манускрипти. Як би там не було, а Бойлові чим далі, тим більше здавалося, що фігура на подушках, чорна в напівтемряві, нагадує величезне зображення Будди.