Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

– Авжеж, – задумливо сказав патер Браун, – розумію, що ви маєте на увазі.

– Будемо тільки раді, – сказав правник, – передати настільки приємне запевнення вашому синові.

– Атож, запевнення передати ви можете, – серйозно сказав господар. – Нехай не турбується, все відійде йому – і замок, і титул, і земля, і гроші. Є лиш один маленький і доволі особистий додаток. У жодному разі я не стану розмовляти з ним, поки живий.

Юрист дивився все так же шанобливо, але тепер вже й здивовано.

– Чому? Що ж таке він міг вчинити?

– Я приватна особа і джентльмен, – сказав Масґрейв, – так само, як і хранитель великого спадку. Син мій викинув щось настільки жахливе, що його не можна назвати не те що джентльменом, але й навіть людиною. Це – найгірший злочин у світі. Чи пам’ятаєте ви, що сказав Дуґлас, коли Мерміон, його гість, хотів потиснути йому руку?

– Аякже, – відповів патер Браун.

– Короні віддаю я замок мій від темних льохів аж до зубців на мурі, – процитував Масґрейв. – Рука ж Дуґласа належить лиш мені.

Баронет повернувся до іншої кімнати і провів в неї своїх добряче приголомшених відвідувачів.

– Сподіваюся, тут ви трошки відпочинете, – сказав він тим же рівним тоном. – Якщо не маєте, куди подітися, то буду щиро радий надати вам замок на цю ніч.

– Дякую вам, сер Джон, – сказав священик нудним голосом. – Гадаю, що ми краще підемо.

– Я зараз же накажу опустити міст, – сказав господар і через кілька хвилин брязкіт величезної, химерної споруди наповнив замок, немов скрип жорен.

Іржавий механізм спрацював цього разу чудово, і вони знову опинилися на трав’янистому березі по той бік рову.

Ґренбі раптом пробрало до кісток.

– Що ж за витівку утнув його синочок?! – заволав він.

Патер Браун не відповів. Але коли вони зупинилися неподалік, в селі під назвою Ґрейстоунз, де їх прихистив заїзд «Сім зірок», правник із великим здивуванням виявив, що священик не збирається їхати далі. Він, без сумніву, намірявся триматися неподалік від замку.

– Не можу я залишити все як є, – серйозно сказав він. – Автомобіль я відішлю назад, і ви, природно, можете їхати разом із ним. Ви отримали відповідь на своє запитання, воно був нескладне: чи може ваша фірма позичити гроші на проекти молодого Масґрейва? Я ж на моє запитання відповіді не отримав – не дізнався, чи підходить цей чоловік для Бетті. Що ж, спробую з’ясувати, чи справді він вчудив щось жахливе чи це вигадки старого божевільного.

– Якщо хочете щось у нього вивідати, – зауважив юрист, – чому б вам не поїхати до нього? Навіщо вам стирчати в цій дірі, куди він навряд чи завітає?

– Який сенс ходити за ним по п’ятах? – заперечив його супутник. – Нерозумно підійти до модника на Бонд-стрит і сказати: «Вибачте, чи не вчинили ви часом найжахливіший злочин?» Якщо він достатньо поганий, щоб щось таке зробити, то він досить поганий і для того, щоб у цьому зізнатися. А ми навіть не знаємо, що це за злочин. Ні, є лише одна людина, котра знає і може це сказати з гордого дивацтва. Я буду триматися поблизу від нього.

І справді патер Браун намагався бути неподалік від дивака-баронета. Він справді зустрівся з ним, і не раз, причому трималися обидва з якнайбільшою ввічливістю. Баронет, незважаючи на свої роки, був досить рухливим. Його часто бачили в селі і на полях графства. Лише через день після прибуття патер Браун, вийшовши зі заїзду на мощений бруківкою базарний майдан, помітив здалеку темну постать, що великими кроками прошкує кудись. Баронет був дуже скромно одягнений, весь у чорному, але обличчя його здавалося ще більш владним у сильному сонячному світлі. Сріблястим волоссям, темними бровами і довгим підборіддям він нагадував Генрі Ірвінґа або іншого знаменитого актора. Незважаючи на сивину, постать його, як і обличчя, виражали силу, а паличку він ніс скоріше, як кийок, ніж як милицю. Шляхтич помахав священику рукою і заговорив із ним, так само прагнучи негайно перейти до суті справи, як і вчора, коли вразив гостей своїми одкровеннями.

– Якщо вас все ще цікавить мій син, – сказав він, виділивши останнє слово з крижаною байдужістю, – ви його навряд чи знайдете. Він тільки-но покинув країну. Між нами кажучи, я сказав би – втік із країни.

– Справді, – погодився патер Браун, серйозно дивлячись на баронета.

– Якісь люди з прізвищем Ґрунови намагалися дізнатися в мене, де він, – сказав сер Джон. – Я саме відправив телеграму, в якій повідомив, що йому можна писати в Ригу, до запитання. Але навіть тут вийшло непорозуміння. Вчора я зібрався на пошту і запізнився на п’ять хвилин. Ви довго тут пробудете? Сподіваюся, що ви завітаєте до мене ще раз?