Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

– Я не дав би йому й шматка хліба, – добавив Меллоу.

– Людській милості є межа, – промовила тремтячим голосом леді Аутрем.

– Саме так, – сказав патер Браун. – Цим вона і відрізняється від милості Божої. Вибачте, що я не дуже серйозно поставився до ваших закидів і повчань. Річ у тім, що ви готові пробачити гріхи, які для вас не є гріховними. Ви прощаєте тих, хто, на вашу думку, не чинить злочин, а порушує умовність. Ви терпимі до дуелі, розлучення, роману. Ви даруєте, бо вам нічого прощати.

– Невже, – запитав Меллоу, – ви хочете, щоб я прощав таких мерзотників?

– Ні, – відповів священик. – Це ми повинні вибачати їм.

Він різко піднявся й оглянув присутніх.

– Ми маємо дати їм не кусень хліба, а Святе Причастя, – провадив він далі. – Ми повинні сказати слово, яке врятує їх від пекла. Ми одні залишаємося з ними, коли їх покидає ваша, людська милість. Що ж, ідіть своєю неважкою дорогою, прощаючи приємні вам гріхи і модні погані звички. А ми вже в темряві і пітьмі, будемо втішати тих, кому потрібна розрада. Тих, хто скоїв страшні речі, яких не пробачить світ і не виправдає совість. Тільки священик може пробачити їх. Лишіть нас із тими, хто низький, як низьким був Петро, коли ще не запіяв когут і не зайнялася зоря.

– Зайнялася зоря… – повторив Меллоу. – Гадаєте, для нього є надія?

– Атож, – підтвердив священик. – Дозвольте задати вам нечемне запитання. Ви, знатні леді і джентльмени честі, ніколи не вчинили б таке, що зробив нещасний Моріс. Ну, гаразд, а якби вчинили, могли б ви, через багато років, в багатстві і в безпеці, розповісти про себе таку правду?

Ніхто не озвався. Дві жінки і троє чоловіків повільно пішли, а священик мовчки повернувся в сумний замок Марні.

Цю історію патер Браун розказав професору Крейку, славетному криміналісту, після обіду в клубі, на якому їх репрезентували один одному як людей із однаковим нешкідливим хобі, що має прямий стосунок до вбивств і грабунків. Оскільки священик значно применшив свою роль у викладених нижче подіях, ми викладаємо їх неупереджено. Розмова почалася з жартівливої сварки, в якій міркування вченого були строго науковими, а священика – вельми скептичними.

– Шановний добродію, – обурювався науковець, – хіба ви не вважаєте криміналістику наукою?

– Я просто невпевнений… – тер підборіддя патер Браун. – А ви вважаєте наукою агіографію?

– А що це таке? – різко спитав учений.

– Зазвичай її плутають з географією, – посміхаючись, пояснив священик. – Але це – наука про праведників, про святих. Розумієте, темні століття спробували створити науку про хороших людей, наше ж, гуманне й освічене, цікавиться тільки людьми поганими. Мені здається, досвід показав, що вбивцями були найрозмаїтіші люди.

– Ну, ми вважаємо, що вбивць можна непогано класифікувати, – зауважив Крейк. – Список довгий і нудний, але, мені здається, він вичерпний. По-перше, всі вбивства можна поділити на свідомі та несвідомі, і спочатку займемося останніми, позаяк вони значно рідше зустрічаються. Існує така річ, як манія вбивства, потяг до кровопролиття. Існує і несвідома антипатія, хоча до вбивства вона призводить украй рідко. Тепер перейдімо до вбивства з реальними мотивами, але спершу зазначимо, що деякі з них не цілком усвідомлені, інші ж – романтичні та навіяні фантазією. Чиста помста – річ безнадійна. Закоханий убиває суперника, котрого йому не вдалося відтіснити. Бунтівник убиває тирана після того, як той переміг і поневолив його. Однак такі дії диктуються і свідомою надією, і тоді вбивства маємо зарахувати до іншого великого розряду: «свідомі злочини». Вони, своєю чергою, поділяються на два типи. Одна людина вбиває, щоб вкрасти або успадкувати те, чим володіє інша, або запобігти тій чи іншій дії. Сюди ж віднесемо вбивство шантажиста або політичного опонента, а також усунення з шляху пасивної перешкоди – дружини чи чоловіка, котрі стоять на заваді. Мені здається, це досить ґрунтовно розроблена класифікація, вона охоплює всі випадки, якщо нею правильно користуватися. Боюся, однак, що вона видалася вам дуже нудною. Сподіваюся, що не дуже втомив вас.

– Аж ніяк, – заперечив патер Браун. – Даруйте, якщо слухав дещо неуважно. Справа в тому, що я думав про чоловіка, що його знав колись. Він був убивцею, але не можу визначити його місце в вашому музеї. Він не був ні божевільним, ні мономаном. Він не відчував ненависті до людини, котру вбив, і, ледь знаючи жертву, не мав причин для помсти. Убитий не мав нічого, що міг би забажати вбивця. Він вбивці не заважав і зашкодити не міг; не міг навіть хоч якось вплинути на нього. У справу не була замішана жінка. Як і політика. Чоловік убив свого ближнього, котрого фактично не знав, і вбив з досить дивної причини. Можливо, це єдиний випадок у світі.