Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

– То ви поїдете на машині? – нетерпляче спитав переминаючись із ноги на ногу Джон.

Але хоча в Карвера не залишилося і тіні зловісної багатозначності, вдовольнити пропозицію Дівайна він ввічливо, але рішуче відмовився.

– Мабуть, я не зможу поїхати, – відказав він. – Треба написати багато листів. Може, ви будете такі люб’язні повозити когось із моїх друзів, якщо вже вам потрібен компаньйон. Це пан Сміт і патер Браун.

– Певна річ! – втішився Бенкс. – Нехай усі їдуть!

– Красно дякую, – захвилювався священик. – Боюся, що я не зможу: через кілька хвилин мені треба буде йти.

– Тоді візьміть Сміта, – вказав Карвер майже нетерпляче. – Дивіться, він прагне проїхатися.

Сміт широко посміхався і, так виглядало, що взагалі нічого не прагнув. Це був діяльний маленький дідок у дуже відвертій перуці – одній із тих перук, які нітрохи не природніші за капелюх. Жовтий відтінок штучного волосся не поєднувався з блідістю обличчя.

– Пам’ятаю, – сказав Сміт із якоюсь чемною упертістю, – їхав я цією дорогою десять років тому в одній із таких дивовиж. Повертався від сестри, з Голмґейта, і з того часу жодного разу не їздив тут автівкою. Ну і трясло мене, скажу я вам!

– Десять років тому! – глузливо вигукнув Джон. – Дві тисячі років тому їздили у возах, запряжених волами. Гадаєте, автомобілі не змінилися за десять років? А дороги? У моїй машині навіть не відчуваєш, як обертаються колеса. Здається, що летиш по повітрю.

– Упевнений, що Сміт дуже хоче політати, – під’юджував Карвер. – Це мрія його життя. Поїдьте в Голмґейт, Сміте, навідайте сестру. Та ви просто зобов’язані з нею побачитися! Поїдьте і залишитеся там на ніч, якщо бажаєте.

– Ну, мені доводиться повертатися пішки, тому, природно, що залишаюся ночувати, – зауважив старий Сміт. – Не варто через це ускладнювати життя молодому чоловікові.

– Ви тільки уявіть собі, як зрадіє ваша сестра, якщо ви прибудете не пішо! – потішався Карвер. – Справді, треба поїхати. Не будьте таким егоїстом.

– Саме так, – з бадьорою доброзичливістю підхопив Бенкс. – Не будьте таким егоїстом. Автівка вас не вкусить. Ви ж не боїтеся її, еге ж?

– Ну що ж, – погодився Сміт, задумливо моргаючи. – Не хочу бути егоїстом і гадаю, що не боюся.

Вони від’їхали вдвох під заохочувувальні махання та вигуки, завдяки яким маленька група вчиняла галасу, як цілий натовп. Однак і Дівайн, і священик, котрі приєдналися до цієї церемонії з ввічливості, відчули, що саме виразний жест пасічника надав їй закінченого характеру. Й їм здалося, що він вміє собі підпорядкувати й йому важко опиратися.

Коли автомобіль зник, Карвер повернувся до гостей і рвучко, ніби вибачаючись, промовив:

– Ну ось! – вимовив це з тією цікавою сердечністю, яка є зворотним боком гостинності.

Така привітність рівносильна натяку на те, що час забиратися.

– Мені треба йти, – сказав Дівайн. – Не будемо заважати копіткій бджолі. На жаль, я дуже мало знаю про бджіл – інколи насилу відрізняю бджолу від оси.

– Я розводив і ос, – зронив таємниче Карвер.

Коли гості пройшли вулицею кілька ярдів, Дівайн, сам не знаючи чому, звернувся до свого супутника:

– Досить дивна сцена, вам не здається?

– Атож, – відповів патер Браун. – А вам що здається?

Дівайн глянув на низенького чоловічка в чорному, і в його великих сірих очах знову щось промайнуло.

– Мені здається, – сказав він, – що Карвер усіма силами намагався залишитися сьогодні ввечері сам у будинку. У вас такі підозри не виникли?

– Можливо, і виникли, – погодився священик, – але я не впевнений, що вони збігаються з вашими.

Коли того вечора в саду, що оточував особняк, зовсім смеркалося, Опал Бенкс вешталася темними порожніми кімнатами ще відчуженіше, ніж завжди. Якби хтось придивився до неї уважно, то помітив би, що її звичайна блідість посилилася. Незважаючи на буржуазну розкіш садиби, від неї віяло смутком, тим підсвідомим сумом, яке викликають не старовинні, а старі речі. У домівці панували застарілі моди, а не історичні стилі. Він був переповнений предметами настільки недавнього вжитку, що відразу видно було, які вони старомодні. То тут, то там у сутінках поблискувало кольорове скло. Кімнати здавалися вузькими через високі стелі, а в кінці вітальні, якою вона швендяла, було одне з тих круглих вікон, які зустрічаються в будівлях цієї епохи. Дійшовши приблизно до середини кімнати, Опал зупинилася, ледь хитаючись, ніби її вдарила по обличчю невидима рука.