Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Згадка про нове і, можливо, небезпечне сусідство досить швидко відвернуло увагу обох сперечальників.

– Який жах! – вигукнула пані Бенкс. – Мабуть, він зовсім нещодавно приїхав. Хто б це міг бути?

– Не пригадую, щоб хтось приїхав зовсім недавно, – відгукнувся її чоловік, – хіба що сер Леопольд Пулмен в Бічвуд-гаусі.

– Мій любий, – як дитині зауважила дружина, – які дурниці ти мелеш! Сер Леопольд!.. – жінка помовчала і додала: – От якби хтось сказав, що це його секретар – той, із бакенбардами… Я завжди казала, з того часу, як його взяли на місце, яке мав отримати Філіп…

– Нічого не вдієш, – замріяно зронив Філіп, єдиний раз вступивши в розмову. – Та й місце так собі.

– Єдиний, кого я знаю, – зауважив Дівайн, – це чоловік на прізвище Карвер, котрий оселився на фермі у Сміта. Він веде спокійний спосіб життя, але з ним цікаво балакати. Здається, у Джона були з ним якісь справи.

– Трохи розбирається в автомобілях, – визнав одержимий однією пристрастю Джон. – Розбиратиметься ще краще, коли проїдеться в моїй новій автівці.

Дівайн легко посміхнувся – всі вже побували під такою загрозою – і зауважив:

– Ось дивно! Він добре метикує в автомобільному спорті, в мандрах, взагалі – в живих заняттях, а сам весь час сидить удома і порається з вуликами старого Сміта. Каже, він цікавиться тільки бджолами, тому і живе на пасіці. Визнаю, що це дуже спокійне хобі для такого чоловіка. Однак не сумніваюся, що твоя машина трохи струсоне його.

Коли того вечора Дівайн повертався від Бенксів, його смагляве обличчя перебувало в зосереджених роздумах. Можливо, ці думки і заслуговують на нашу увагу, проте зазначимо лише, що під їхнім впливом він вирішив невідкладно відвідати пана Карвера, котрий жив у пана Сміта. Йдучи в цьому напрямку, жевжик зустрів Бернарда, довготелесого секретаря з Бічвуд-гауса, з великими бакенбардами, які пані Бенкс сприймала, як особисту образу. Молодики були ледь знайомі, бесіда була короткою та випадковою. Проте Дівайн, мабуть, почерпнув з нею інформацію для подальших роздумів.

– Даруйте, що питаю, – несподівано сказав він, – чи правда, що у леді Пулмен є якісь знамениті коштовності? Я не професійний злодій, але я якраз чув, що один тут тиняється.

– Я попереджу, щоб вона за ними пригляділа, – відповів секретар. – Щиро кажучи, я вже дозволив собі застерегти її. Сподіваюся, що вона буде піклуватися про них.

У цей момент позаду пролунало жахливе виття автомобільної сирени, і біля подорожніх зупинилася автівка, за кермом якої сидів сяючий Джон Бенкс. Коли він почув, куди прямує Дівайн, то зауважив, що їде туди ж, однак, судячи з його тону, просто не міг відмовити собі в задоволенні і мусить підвести хоч когось. Поки вони їхали, молодик безперервно хвалив свій транспорт, головним чином за те, що його можна пристосувати до будь-якої погоди.

– Закривається щільно, як коробка, – тішився він, – а відкривається легко. Ну, скажімо, як рот.

Однак зараз рот Дівайна не так уже й легко відкривався, і вони під’їхали до ферми Сміта під безугавний монолог. Пройшовши крізь ворота, Дівайн одразу ж знайшов того, кого шукав. Садом, заклавши руки в кишені, прогулювався довготелесий чолов’яга з масивним підборіддям, у великому м’якому солом’яному брилі. Тінь падала від його широких крис на горішню частину обличчя, трохи схожого на маску. На задньому плані виднівся ряд освітлених сонцем вуликів, уздовж яких походжав інший чоловік, міцний, мабуть, пан Сміт, і ще один, низенький, непримітний, в чорному вбранні священика.

– Послухайте! – крикнув невгамовний Джон, не давши Дівайну привітатися. – Я привіз її, щоб вас підвезти. Ось побачите, вона краща за «блискавку»!

Губи пана Карвера склалися в посмішку, яка, мабуть, була люб’язною, але виглядала доволі похмуро.

– Боюся, що сьогодні ввечері мені буде не до розваг, клопотів під зав’язку.

– «Як копітка бджола», [2]  Дівайн цитує Гесіода – першого відомого на ім’я давньогрецького поета, засновника дидактичного епосу. – продекламував Дівайн. – Мабуть, ваші бджоли дуже копіткі, якщо вони не відпускають вас весь вечір. А от скажіть мені…

– Слухаю! – вимовив Карвер із якимось холодним викликом.

– Кажуть, що треба косити сіно, поки сонце світить, – продовжував Дівайн. – Подейкують, що ви збираєте мед, поки світить місяць?

У тіні крислатого капелюха щось блиснуло, мабуть, очі Карвера.

– Може, тут і не обходиться без місячного світла, – промовив він, – але пам’ятайте, мої бджоли не тільки дають мед – вони й жалять.