Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

– Сподіваюся, її він не образить, як образив мою дружину.

Патер Браун, котрий застиг у якомусь заціпенілому смиренні, глянув на нього і промовив:

– Бідний Марні завинив достатньо, але цього він не робив. Вашу дружину він не ображав.

– Що ви хочете сказати? – поцікавився Аутрем.

– Він із нею не знайомий, – пояснив священик.

Поки вони спілкувалися, висока жіночка піднялася сходами, і тут всі почули реально страшний зойк:

– Моріс!

– Що трапилося? – вигукнула леді Аутрем і побігла до подруги, котра похитнулася так, буцімто зараз злетить кам’яними сходами. Але Віола Ґрейсон повільно пішла вниз, зіщулившись і тремтячи.

– О, Господи, – торочила вона, – о, Боже милостивий… Це не Джеймс… Це Моріс!

– Мені здається, леді Аутрем, – серйозно сказав священик, – вам краще б відвести звідси вашу подругу.

Але з висоти сходів упав голос, який міг би прозвучати з крипти, – хрипкий, непропорційно гучний, як у тих, хто багато років прожив серед птахів на безлюдному острові. Моріс, маркіз Марні, гукнув:

– Стривайте!

Всі застигли на місці.

– Патере Браун, – продовжував маркіз, – перш ніж ці люди підуть, розкажіть їм усе, з чим ознайомив вас я.

– Маєте рацію, – відповідав священик, – і це вам зарахується.

Маркіз зник у замку, а слуга Божий звернувся до присутніх у замку людей.

– Авжеж, – сказав він. – Нещасний Марні дав мені право розповісти все, у що він мене посвятив, але краще я піду ходою власних своїх здогадів. Природно, я відразу ж збагнув, що похмурі монахи – просто дурня, вичитана з книжок. Іноді, досить рідко, ми схиляємо людину до чернецтва, але ніколи не схиляємо до затвору без правила і ніколи не рядимо мирянина в чернечу одежину. Однак я задумався про те, чому ж він носить каптур і ховає обличчя. Мені здалося, що таємниця не в тому, що він зробив, а в тому, хто він. Потім генерал дуже живописно описав мені поєдинок, і найживішою в цій картині була загадкова поза Ромейна, застиглого осторонь. Вона тому і була загадковою, що він застиг осторонь. Чому цей чоловік не кинувся до свого товариша? І тут я почув маленьку дрібничку – генерал згадав про те, що Ромейн стояв саме так, чекаючи грому після блискавки. Тут я все второпав. Ромейн чекав і тоді, біля моря.

– Та поєдинок же скінчився! – скрикнув лорд Аутрем. – Чого ж він чекав?

– На розмову, – пояснив патер Браун.

– Кажу ж вам, я все бачив! – ще схвильованіше крикнув генерал.

– А я, – сказав священик, – скажу вам, що ви нічого не бачили.

– Даруйте, вам клепок не бракує? – спробував кепкувати генерал. – Чому ви вирішили, що я осліп?

– Тому що ви хороша людина, – відповідав священик. – Господь пощадив вашу чисту душу і відвернув ваш погляд від беззаконня. Він поставив стіну піску і таємниці між вами і тим, що трапилося на закривавленій землі.

– Розкажіть тоді, що там сталося, – ледь вимовила леді Аутрем.

– Потерпіть трохи, – відповів їй священик. – Постежите за ходом моїх думок. Обміркував я і те, що Ромейн вчив Моріса прийомам свого ремесла. У мене є товариш-актор, він показував мені дуже цікавий прийом, як падати мертвим.

– Господи помилуй! – закрив рот рукою лорд Аутрем.

– Амінь, – закінчив патер Браун. – Атож, Моріс упав, як тільки Джеймс вистрілив, і лежав, чекаючи. Чекав і його злочинний учитель, стоячи осторонь.

– Чекаємо і ми, – нетерплячився Кокспер. – Я, наприклад, більше чекати не можу.

– Джеймс, оглушений каяттям, кинувся до нещасного, – продовжував священик. – Пістолет він відкинув із відразою, але Моріс тримав свій пістолет у руці. Коли старший брат схилився над молодшим, той підвівся на лівому лікті і вистрелив. Стріляв він кепсько, але на такій відстані схибити ніяк не можна.

Всі були бліді, вони довго дивилися на священика. Нарешті сер Джон спитав розгублено і тихо:

– Ви впевнені в усьому цьому?

– Я в цьому впевнений, – зауважив патер Браун, – і тепер передаю Моріса Мейра, справжнього маркіза Марні, під вашу християнську опіку. Ви вказали мені сьогодні на християнські чесноти. Здається, що ви таки передали куті меду. Але як добре, що до таких бідних грішників, як цей чоловік, котрий помиляєтеся, ви маєте достатньо милосердя, і готові до примирення навіть усього людства.

– Ну, знаєте! – скрикнув лорд Аутрем. – Пробачити цього мерзенного боягуза? Ні вже, даруйте! Я сказав, що розумію чесний поєдинок, але такого зрадника й убивцю…

– Лінчувати б його! – запропонував Кокспер. – Спалити живцем. Якщо вічний вогонь не казочки, я і слова не скажу, щоб врятувати його від пекла.