Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

– Наскільки я зрозумів, – спитав патер Браун, – інші його друзі намагалися зустрітися з ним?

– Моя дружина намагалася і тепер вирішила спробувати знову, – сказав Аутрем. – Вона дуже близька з нещасною жінкою, яка стала причиною сварки, і хоче звести з нею Джима. Їй здається, якщо він побачить Віолу, розум повернеться до нього. Якраз завтра вона наміряється влаштувати це побачення.

Патер Браун перебирав шпильки, що лежали біля нього, і слухав досить неуважно. Він мислив образами, і картина, яка вразила навіть генерала, ставала все виразнішою й яскравішою в свідомості містика. Він бачив тьмяно-червоний пісок, страшний, як закривавлена земля, і темне тіло, й убивцю, котрий, спотикаючись на бігу, відчайдушно волає про допомогу, махаючи рукавичкою. Але уява його не могло впоратися з нерухомим силуетом, що стояв, як бовван, біля самої води. Щось він означав, але для священика був лише знаком.

– Цей Ромейн завжди реагує не відразу? – висунув версію священик.

– Дивно, що ви про це спитали, – здивувався Аутрем і пильно глянув на співрозмовника. – Ні, він реагує миттєво. Однак якраз учора, перед грозою, я бачив його саме в такій позі. Блискавка засліпила нас, але він не ворухнувся.

– А потім? – спитав священик.

– Різко обернувся, коли вдарив грім, – згадав господар. – Мабуть, він його чекав. Пояснив нам, через скільки секунд… Вибачте, що з вами?

– Я вколовся шпилькою, – священик заморгав очима.

– Вам погано? – занепокоївся Аутрем.

– Ні, нічого, – сказав священик. – Просто я не такий стоїк, як ваш Ромейн. Коли бачу світло, то моргаю, нічого не можу вдіяти.

Забравши капелюх і парасольку, він почимчикував до дверей, але раптом спинився, безпорадно дивлячись на господаря, немов риба на піску, і тихо промовив:

– Генерале, заради Господа, не пускайте вашу дружину й її подругу до нещасного Марні. Залиште все, як є, інакше розбудите гніздо демонів.

Темні очі генерала світилися подивом, коли він знову взявся за свої шпильки.

Однак він здивувався ще більше, коли милосердні пориви його дружини призвели до того, що кілька друзів таки зібралися відвідати похмурий замок. Перш за все і він, і всі інші здивувалися тому, що серед них немає Г’юґо Ромейна. Коли невелике товариство прибуло в маленький готель, там чекала телеграма від його адвоката, яка повідомляла про раптовий від’їзді славетного актора. Коли ж товариство попрямувало до замку, назустріч їм, зі злощасних дверей, вийшов не величний дворецький і навіть не статечний лакей, а незграбний священик на ім’я Браун.

– Даруйте, – зніяковіло і безпосередньо сказав він, – я радив вам облишити це. Маркіз знає, що робить, і зустріч ваша тільки примножить біду.

Леді Аутрем, поруч із котрою стояла висока, ще приваблива дама, гнівно зиркнула на низькорослого слугу Божого.

– Це наша приватна справа, – заявила вона. – Не розумію, до чого тут ви.

– А їм тільки і подай приватні справи! – презирливо зауважив Джон Кокспер. – Вони вічно шастають під підлогою, норовлять пролізти в чуже житло. Бач, як вчепився в бідного Марні! – Сер Джон був не в настрої, бо шляхетні друзі взяли його з собою лише за тієї умови, що він нічого не напише. Йому і в голові не вміщалося, що саме він вічно норовить пролізти в чуже житло.

– Не хвилюйтеся, все гаразд, – поспішив запевнити патер Браун. – Крім мене, маркіз не бачив жодного священика. Повірте, він знає, що робить. Молю вас, не чіпайте його.

– Щоб він помер заживо і збожеволів? – обурилася леді Аутрем. – Щоб він жив отак, бо проти волі вбив людину двадцять п’ять років тому? Це ви називаєте милосердям?

– Атож, – незворушно відповідав священик, – це я називаю милосердям.

– Чого від них чекати? – сердито плювався Кокспер. – Їм тільки й треба замурувати когось ще живим, заморити голодом, звести з розуму постом, покаянням і страхом вічних мук!

– Ні, справді, патере Браун, – сказав Аутрем. – Невже, по-вашому, він такий винний? То таке ваше християнство?

– Саме так, справжнє християнство, – зм’якнувши благав він свою дружину, – є щось, що знає все і прощає все. Любов, яка може як пам’ятати, так і забувати.

– Патере Браун, – серйозно зауважив Меллоу, – я завжди погоджуюся з вами. Але зараз нічого не тямлю! Невже треба так розплачуватися за такий злочин?

– Злочин його тяжкий, – зітхнув священик.

– Нехай Господь пом’якшить ваше жорстоке серце, – зронила незнайома жінка. – Я піду і побалакаю з моїм нареченим.

І, немов голос її викликав примару, зі сірого замку вийшов чоловік, котрий зупинився в темряві відчинених дверей, на самій горі довгих сходів. Прибулець весь був у чорному. Знизу було видно, що волосся його біле, а обличчя бліде, як мармур. Коли Віола Ґрейсон повільно пішла вгору сходами, лорд Аутрем буркнув у чорні вуса: