Гілберт Кіт Честертон - Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

– З того часу він і живе відлюдьком? – спитав Меллоу.

– Ні, – відповідала леді Аутрем. – Спершу він довго мандрував. Кажуть, не міг і не може стерпіти жодних нагадувань. Він навіть портрети не зберігає. Тоді, після смерті брата, він поїхав відразу, того ж дні. Я чула, що років через десять повернувся. Може, він трохи заспокоївся, але раптом піддався релігійній меланхолії.

– Кажуть, у нього вчепилися католицькі священики, – пробурчав лорд Аутрем. – Знаю точно, що він роздає милостиню тисячами, а сам живе, як чернець або як самітник. Не розумію, яка з цього користь. Навіщо це потрібно його духовним наставникам?

– Мракобісся якесь, – сказав Кокспер. – Ви тільки подумайте! Людина може бути корисною суспільству, служити людям, а ці кровопивці тримають нещасного на мотузці. Вони йому навіть одружитися не дають, ви вже мені повірте!

– Аякже, він не одружився, – сумно підтвердила леді. – Коли ми були молоді, він кохав мою близьку подругу. А потім… Розумієте, як у Гамлета, втративши все, втратив любов. Власне, всі ви знаєте його колишню наречену. Це – Віола, донька адмірала Ґрейсона. Вона також залишилася самотньою.

– Яка гидота! – гаркнув сер Джон. – Яке безглузде звірство! Це не драма, а злочин. Я просто зобов’язаний сповістити суспільство про цей жах. Ні, ви тільки подумайте, в двадцятому столітті…

Він хекнув від гніву, а лорд Аутрем, помовчавши трохи, сказав:

– Мені здається, ченцям не завадило б згадати слова: «Дозвольте мертвим ховати своїх мерців».

Дружина його глибоко зітхнула.

– Так це і виглядає, – сказала вона. – Мрець ховає мерця, роками, знову і знову.

– Буря минулася, – зауважив Ромейн, посміхаючись невідомо чому. – Вам не доведеться ховатися в негостинному замку.

Леді Аутрем сіпнулася.

– Я ніколи знову туди не зайду! – вигукнула вона.

– Знову? – перепитав Меллоу. – Отже, ви там були?

– Спробувала, – гордо відповіла леді. – Але не будемо про це згадувати. Дощ скінчився, можна йти до автомобіля.

І вони пішли, а генерал сказав дорогою своєму молодому приятелеві:

– Мені дуже прикро за Кокспера, але вам про це краще знати. Одного я не можу пробачити Джеймсу. Коли моя дружина прийшла до нього, він гуляв у парку. Дружина послала з лакеєм свою картку і чекала його біля входу. Він незабаром з’явився і пройшов повз, навіть не озирнувшись. Навіть не глянув на жінку, з якою колись товаришував. У ньому не залишилося нічого людського. Вона має право називати його мерцем.

– Усе це дуже дивно, – сказав його співбесідник. – Це зовсім… зовсім не те, що я спочатку чекав.

Розлучившись із друзями, Меллоу подався шукати товариша. Монахів зустрічати йому не доводилося, але католицького панотця він знав і дуже хотів побалакати з ним про те, що почув. Тому став шукати його, щоб з’ясувати правду про те жахливе мракобісся, що нависло похмурої хмарою над замком Марні.

Шукав він по різних місцях, поки не знайшов патера Брауна в одній знайомій їм обом багатодітній родині. Священик сидів на підлозі і, напружено хмурячись, намагався натягти на плюшевого ведмедя ляльковий капелюх.

Меллоу стало ніяково, але він був занадто поглинений у свої сумніви, тому розмову відкладати не міг. Він розповів, що почув, не забувши про зауваження генерала та газетяра. При згадці про газетярів священик спохмурнів.

Патер Браун ніколи не знав і не думав про те, чи смішний він. Зараз він сидів на підлозі, головатий і коротконогий, як дитина. Але сірі очі священика дивилися так, як дивилися очі багатьох людей за дев’ятнадцять століть, тільки люди ці сиділи на престолах єпископів або стояли на кафедрі. Такий відчужений і пильний погляд, сповнений смирення перед завданням, непосильним для людини, буває у моряків і у тих, хто веде крізь бурі човен святого Петра.

– Добре, що ви мені про це сказали, – промовив нарешті він. – Я вам дуже дякую, тепер треба щось робити. Якби знали тільки ви і лорд Аутрем, це б нічого, але Джон Кокспер здійме галас у газетах. Що ж, таке у нього ремесло!..

– А що ви думаєте про саму історію? – неспокійно спитав Меллоу.

– Перш за все, – відказав патер Браун, – я думаю, що вона не схожа на правду. Припустімо, що ми – похмурі кровопивці і мета у нас одна – позбавляти людей щастя. Припустімо, я – злісний песиміст. – Він почухав медведиком ніс, зніяковів і поклав на підлогу плюшеву тваринку. – Припустімо, що ми з усіх сил руйнуємо людські та родинні зв’язки. Навіщо ж тоді станемо підтримувати та посилювати майже безрозсудну прихильність до родича? Мені здається, не зовсім чесно сварити нас і за те, що ми виступаємо проти родинних почуттів, і за те, що не даємо про них забути. Не розумію, чому релігійний маніяк має шаленіти саме на цьому і чому віра підтримує його відчай, а не дає йому хоч краплю надії?